Потім роззувся, роздягнувся і, худенький, як підліток, в приношеній білизні, зліз на табуретку, а звідти вже скочив на ліжко, І ще ніколи не потрапляв він у такі м’які пестливі обійми, не лежав на такій розкішній постелі. Видно, і пух на тих вигодуваних Данилівною гусятах був якийсь особливий, ним задовольнилася б, мабуть, і ота казкова вередуха царівна, що пшонину поклади під дванадцять перин — кричатиме: «Мулько!»
Гінзбург ліг на спину, заклав руки під голову — і попливла, попливла, тихенько погойдуючись, ледь освітлена стеля: він непомітно поринув у сон…
Прокинувся Григорій ще до схід сонця.
Чув, як устала Данилівна, як стогнала, розминаючи натруджені в неугавній роботі кості. Пригадав, як сказав учора про неї Васильович:
«Стогне, поки розкрутиться. А розкрутиться, то вже й не зупиниш, — І розповів, як Данилівна, ще коли була молодою, скопала протягом дня сімнадцять соток городу. — Вертаюся з поля, а воно щось суне із городу додому: зігнулося в спині, на лопату спирається, як на костур.
Сімнадцять же соток дурна баба скопала! Не могла пождати, поки я покінчу у полі та зорю… Правда, потім і вродило! Отака-о картопля була! Як кущ, то й відро…»
Данилівна перестала стогнати — «розкрутилася». Встав і Васильович. Відразу ж пішов надвір, певно, до худоби, що вже чекала на господаря. Ось він повернувся до хати, запитав, маючи на увазі сина:
— Те ледащо ще спить?
А у відповідь — лагідний голос Данилівни:
— Та не буди його, хай досипає. Він же пізно із вулиці прийшов.
Гінзбург швиденько вигрібся із перин, натягнув на себе нахололу за ніч одежу, вийшов до господарів.
— Встали? — здивувався Васильович.
А Данилівна одразу ж до скрині. Дістала чистий утиральник, набрала у великий кухоль води, стала біля відра, чекаючи, поки гість підійде вмиватися…
Попрощавшись із господарями, пішов до сільради.
По дорозі пригадував Гінзбург вчорашню розмову з Приходьком. Був переконаний, що Васильович рано чи пізно, а таки прийде до колгоспу. Тільки не треба його штовхати у шию, гарячкувати, бо, як упреться, тоді вже й з місця не зрушиш.
«Що ж, хай поки що небагато піде в колгосп — не біда. Дамо трактор, машини — люди самі переконаються, де краще господарювати…»"
"Поринувши в думки, Гінзбург і не помічав, як розгорався довкола світанок. Тільки як дійшов до сільради, прямо у вічі вдарило вогнем: щойно холодні шиби раптом розплавилися, червоним потекли на рами, на стіни.
Сходило сонце…
Кінець третьої частини"
