Врешті тато не витримує:
— Клич того бузувіра обідати, — звертається він до найменшої дочки, добре знаючи, звідки прийшла Таня, — та не біжи так, не бійся, не охляв після тієї картоплі!
Федько вовчиськом заходить до хати.
— Ти хоч лоба перехрести! — гримає тато, коли Федір прямо з порога суне до столу. Але голос його вже не пощерблений гнівом, тато уже перегорів, відтанув серцем, він тільки не хоче показати, що йому уже й жалко свого отакого невдалого сина.
Федько підростав, наливався силою, як дикий бичок, і тато все частіше у відчаї хапався за голову.
В сина вже появився ламкий басок, гаряча верхня губа обкидалась темненькими вусиками, а бог розуму все не давав: як ріс баламутою, так ним і лишився.
В чотирнадцять років мало не провалив голову сусідові: поцілив з рогатки у лоб. В сусіда — гуля, як слива, в Федька — спина, як писанка.
— За віщо ти його? — допитувалася Таня.
— А що він над Миколою знущається!.. Ти бачила, як він його товче?.. Я йому ще не так лоба наб’ю!..
Таня мовчить, бо серцем зараз на боці брата.
Сама не раз перелякано слухала, як кричить болісно Миколка, як нещадно шмага його розлючений дядько-сусід.
— І за віщо він його б’є?..
— Бо — не рідний, — пояснює Федько. — Ото він на ньому й зганяє злість… Та хай ще раз спробує!.. Хай тільки вдарить!..
В п’ятнадцять Федько здумав парубкувати: підморгував сусідській солдатці Наталці, щоб пустила під ковдру погрітися. Солдатка, молода, червонолиця бублейниця, реготала до сліз, послала раннього півника до мами: попити ще моні та набратися сил.
Зганьблений Федько грубо її вилаяв, за що й дістав дзвінкого ляща від швидкої на руку бублейниці.
Та бісова Наталка цим не задовольнилася. Перестріла тата, насунула смирненько на лоба хустку, пригасила лукаві очі:
— Батюшечко, чи ваш синок удома не висипається, що до мене під бік став проситися?
Того дня «розмова» з Федьком тривала понад годину.
— У монастир волоцюгу! — все гнівався тато. — На хліб та на воду!
Федько ж відлежувався в бузині до пізнього вечора.
— Боляче? — допитувалась співчутливо Таня, і брат, на диво, цього разу не турив її геть. Звівся, поворушив широкими плечима, погрозливо кинув:
— Ну, тату, оце ви востаннє по мені поїздили! Більше не дамся вам, дзуськи!
— Що ти кажеш, дурний! — жахнулася Таня.
— Ет, що ви, баби, розумієте? — презирливо сплюнув Федько і раптом засичав, скривився болісно, торкаючись долонею спини. — А пужалном лупцювати щосили — можна?
Тато таки більше не бив брата.
