Все в руках божих, Оксене, треба тільки, вірити в всемогутнього і не допускати в душу свою ніяких сумнівів…
Упокоєний, просвітлілий душею, поїхав додому Оксен. Майбутнє вже не здавалося йому таким безпросвітним, як досі. Повнився надією, що бог не допустить того, щоб утвердилася оця диявольська влада, не дасть на поталу покривджених дітей своїх і рано чи пізно, а відібрана земля знову повернеться до нього.
Дістав із скрині біблію, житія святих, псалтир, поклав на полицю під образами. Щовечора збирав усіх до столу — читав при засвіченій лампі.
Строго слідкував за тим, щоб усі молилися, дотримувались постів, щонеділі відвідували церкву.
І, упокорившись, виїхав на те поле, що лишив йому Ганжа разом із своїми поплічниками, — збирати врожай.
На жнива, як і заведено, виїжджали всією сім’єю: Оксен, обидва сини, сестра. Нещодавно йшли ще й наймити, а то й сусіди, — роботи, слава богу, вистачало всім, цього ж літа Оксен вирішив, що упораються й самі.
Ще вчора поклепали коси, вставили в граблі нові зубці, викотили гарбу, перевірили упряж, а Олеся нарізала сала, наклала повен чавун вареної в лушпинні картоплі, націдила жбан різкого та холодного сирівцю: на обід вирішили не повертатися додому, щоб не марнували час.
Устали вдосвіта — з першими півнями. Небо миготіло ясними зірками, неохолола за ніч земля дихала парою — легкий туманець виповнював луки, що опускалися до самої річки, пробував здертися і на городи, та йому бракувало сил, і він сповзав донизу, залишаючи на траві росяну сизь.
На сході, коло самої землі, невидиме сонце розгортало біленьку намітку, затуляючи нею зірки, а місяць наставляв гострі роги, як роздратований бичисько: «Не підходь, а то заколю!» «Буде гожа днина», — подумав Оксен, і звичний, урочистий, радісний настрій, як завжди, коли він виїжджав на жнива, пройняв його. Та відразу ж і пригас, бо він подумав про оті дев’яносто гектарів відібраної землі, і Оксен уже сердито гукнув до хати, щоб швидше ворушилися, бо так можна дозбиратись і до вечора.
На той покрик першими вийшли хлопці, протираючи заспані очі та позіхаючи."
"— Ви хоч би вид свій обмили! — нагримав на них Оксен, і сини слухняними бичками подались до колодязя, почали зливати один одному в стулені човником долоні просто з відра. Слідом за ними появилася й Олеся, в старенькій кофтині та спідниці, в білій хустці, пов’язаній понад бровами, щоб не запектися на сонці, з двома вузликами, де була наготовлена їжа.
