— Так, Ляндер справді тут перегнув, — погодився Гінзбург і раптом, сердито почервонівши, напосівся на Василя: — А ти чого досі мовчав? Чому в повіткомі нічого про це не казав?.. Що, може, Ляндера злякався?
— Боявся б — послухався б… Просто — не до цього було. Ви ж мене на повіткомі як мокрим рядном накрили… А ота найбільше… товаришка!..
— А, Ольга! — весело засміявся Гінзбург. — Та нікому спуску не дає. Тій на зуби не попадайся… Ось зачекай, приїде вона колись до тебе та візьметься за ваших жінок…
— Я всі містки по дорозі порозбираю, — пообіцяв похмуро Василь.
Вже прощаючись, Гінзбург пригадав:
— А як у вас справи з школою?
— Та як… — зам’явся Василь. Поліз був рукою до потилиці, а потім махнув досадливо: — Не кується й не мелеться!.. Школа, товаришу, то є, хороша є школа… Так що ж толку в тій школі, коли дітей вчити нікому.
— Як нікому? — здивувався Гінзбург. — Пам’ятаю: вам ще торік учителя послали.
— Та прислали, — невесело погодився Василь.
— Тільки краще б ви його собі залишили… Біда то наша, а не вчитель… Куди йому з чужими дітьми возитися, коли він скоро своїм не зможе ради дати.
— Він що — багатодітний?
— Еге ж, багатодітний: уже третя дівка з отаким-о животом від нього ходить… А він, гад прищавий, ще з однією собачу любов закрутив!
— Ну, це вже ваш недогляд, — заперечив Гінзбург. — Це вже ви повинні перевиховувати…
— Його й без мене дядьки обіцяють перевиховати.
Хай тільки піймають іще біля якої — вони йому котячі горішки вилущать. Викинуть і понюхати не дадуть… А я його, такого, й на поріг до школи не пущу! Совість моя партійна того не дозволить…"
"— Доведеться підшукати вам нового учителя, — погодився Гінзбург. — А ти сам не жди, поки тобі на тарілці піднесуть, — зайди в наросвіту, може, на твоє щастя хто й знайдеться.
— Та я-то зайду, зайти не штука…
— Зайди, зайди! — подав на прощання руку секретар.
— Ну, то бувай здоров, коли що — не забувай!
І розійшлися: Гінзбург у повітком, Ганжа — спершу в наросвіту, потім на пошту — за свіжими газетами і аж тоді вже — в рідне село.
Там його ждали й не ждали. Коли втомлений Ганжа пізньої ночі підходив до своєї хати, від стіни відклеїлась темна постать, ворухнулася йому назустріч.
— Хто там? — спитав суворо Ганжа, намацуючи рукою ребристу ручку нагана.
— Дядьку Василю!
— Максиме?..
