В оці згорілі двері провів молодий його батько молоду його матір, на отім он згорілому полу він народився, під сволоком, що щез у вогні, гойдався в колисці, вчився ходити, розмовляти, радіти — і материн теплий голос, і батькова скупа усмішка не зникли з цієї хати з їхньою смертю. Невидимими, добрими тінями жили вони в оцих стінах і часто приходили до нього чи то в миттєвих спогадах — якесь слово, усмішка, жест спалахували крізь роки, — чи в тихих розмовах із добрими людьми: «А пам’ятаєте, Василю, як ви ще були маленькі… ще отаким-о… коли, звиняйте, ще й штанів не носили… а я з вашим татом, царство йому небесне, хомути отутечки лагодили.
То їм, бувало, як набридне… гарячі ж були… то вдарять, було, хомутом тим об долівку, аж загуде: „А, трясця його матері, кий чорт цю роботу та й вигадав!“ Вдарять отак та скажуть: „Ану, куме, заспіваймо краще“… Та як заведуть-заведуть — де тільки в них той голос і брався!..» Приходили, зігріваючи душу, нагадували про себе: «Ми з тобою, Василю, всім родом із тобою», — де ж поділися вони після оцієї пожежі? Згоріли у вогні і лежать тепер, спопелілі, вбиті назавжди, ось тут, під ногами? Пройдуть дощі, змиють попіл, не лишиться і сліду… Чи розбіглися в ніч і ще нипають тепер, безпритульні, під холодними осінніми вітрами, і не буде вже їм де подітися в зимові тоскні вечори.
Ось за цим і тужить Ганжа на згарищі, бо здається йому, що згоріли у вогні і материна добра усмішка, і батьків лагідний голос. За це і буде він мстити невідомому поки що ворогові, хоч він уже зараз догадується, дуже добре догадується, чия рука не пожаліла вогню під його стріху!
Поки що ж він оселився в сільраді — невеликій кімнаті при клубі.
Мав добру постіль із поруділих газет — клав їх у боки і в голови, а вкриватися зовсім не треба було: кожного вечора сторож сільради напалював піч так, що дихала вона пекельним жаром до самісінького ранку, нещадно вганяючи в піт і Ганжу, і самого діда, котрий, як тільки голова сільради оселився отут, і сам перебрався ночувати біля начальства: «Ніззя, людоньки добрі, кидати його самого в отаку важку для нього годину!»
— Ви, діду, хоч би дров пожаліли! — потираючи обважнілу від задухи голову, зауважив після першої ночі Ганжа.
— А що їх жаліти — дрова общественні,— з філософським спокоєм розсудив дід. — Ти, Василю, роби своє діло, а за мною не пропадьош!
— Та бачу, що не пропаду, тільки від жари вашої здохну.
— Від жари ще ніхто не вмирав…
— Ну й добре, — втомлено відповідає Ганжа. — Давайте вже спати, бо час не ранній.
