Лагідна зовиця з першого ж дня серцем приросла до своєї молоденької невісточки: ходила за нею, як за малою дитиною. Ще на другий день після отого сумного весілля, коли Таня сиділа в своїй кімнаті, не сміючи показатись на люди (Оксен поїхав проводжати гостей), Олеся тихенько прочинила двері, просунула миле, приязно усміхнене обличчя:
— Таню, можна до вас?
Таня, враз охоплена полум’ям, тільки кивнула головою. Вона ледве стримувала сльози, що відразу виповнили очі. Сиділа, як несправедливо покарана людина, соромилася глянути в бік ліжка, що нахабно лізло всім на очі.
— Чого ви не йдете снідати, Таню? — ласкавою бджілкою сіла зовиця біля невістки.
— Не хочу, — відповіла пошепки Таня, вперто ховаючи від Олесі обличчя. Олеся ж раптом обійняла її, пригорнула до себе, подихала в русяве волосся.
— Чого ви такі невеселі, Таню?.. Він хороший, він добрий, і ми всі вас будемо дуже любити!
І наче хто сипонув у Танині груди жалісливого жару. Плакала й терлася мокрим обличчям об полотняну Олесину сорочку, вишиту чорними та червоними хрещиками — з дитинства милим серцю узором.
Відтоді єдиною відрадою, єдиною подружкою Таниною стала Олеся.
Схопилася рано-вранці, хоч як хотілося спати. Нав’язала один клунок Оксенові, а другий — мамі. Ще звечора вирішила набрати мамі й борошна, а тепер вагалася. В комірчині стояли три повні мішки, Оксен усе бідкався, що це і все — не вистачить до нового врожаю, хоч Таня добре знала, що в нього приховане ще й зерно. Сам відміряв борошно, коли треба було пекти хліб.
Нарешті зважилася.
Дістала невелику торбину, так, фунтів на десять, зайшла до комірчини. Тільки набрала совок борошна, як враз потемнішало: у дверях виріс Іван:
— Хіба в тюрму й борошно приймають?
В Тані відразу ж затремтіла рука, совок став важкий, як пудова гиря. Відчула себе маленькою-маленькою, застуканою на шкоді.
— Це я мамі.
— А тата питалися?
Рука ще більше затремтіла, не втримала совок: він обвиснув, білий струмінь борошна полився донизу. Розбився об долівку, пухнув білою хмарою, обволікаючи Танині ноги.
— Ви хоч би борошно не розсипали! — закричав сердито Іван. Підскочив до мачухи, видер совок, рятуючи те, що не висипалося ще додолу, зсипав назад до мішка.
А коли він вийшов, Таня кинула під ноги порожню торбину, пішла до себе в кімнату… «Не поїду нікуди… Ні в мі…істо… нікуди…» Штовхнула наготовлені клунки раз, штовхнула вдруге, рука зісковзнула, кісточки пальців боляче стукнулися об дубову лавку, Таня пригасла їх до губів, посмоктала, заплакала.
