— Мені буде дуже важко, як з тобою щось станеться.
— Ха-ха! — весело сміється Федько, хоч у самого вже поблискують очі.— Та що зі мною станеться? Я ж заворожений!
— Не жартуй цим, Федю, — строго сказала сестра.
Провела брата надвір (Оксен усе ще лежав з мокрим рушником на лобі, Федько тільки забіг до нього попрощатися: адью, дорогенький зятьок!), якось особливо гостро відчуваючи, що її покидає найрідніша в світі людина. Федько ж птахом злетів на чорного, як ніч, жеребця, що задирав злющу голову, витанцьовуючи нетерпляче на місці, махнув Тані рукою:
— Чекай у гості, сестро!
А сам: зирк! зирк! очима довкола — чи не виглядає Олеся? Ну, не хоче вийти, то й біс із нею, подивися ж, кого ти втрачаєш! І, здибивши жеребця, погнав його не в широко відчинені ворота, а на височезний, втиканий гострими кілками пліт: напореться — кінець і коневі, і вершникові! Таня тільки ахнула, тільки очі затулила долонею, а Федько, хижо вискаливши зуби, весь підібравшись — острогами, острогами! — і осатанілий жеребець так і махонув через пліт — тільки гострий кілок війнув крижаним холодком попід ним, і пішов, і пішов, поглинаючи люто дорогу!"
"Розпашілий, збуджений, убіг до сільради.
Якийсь дядько відскочив набік, зіткнувшись із Федором у сінях: «Свят, свят, свят, сохрани і помилуй!»; якась дівчина писнула переляканою мишею, побачивши всю оту амуніцію, що рипіла, бряжчала, видзвонювала на Світличному, а він став посеред великої прокуреної кімнати і, похльоскуючи нагаєм по блискучій халяві, строго спитав:
— Хто з вас голова?
Бо за єдиним столом сиділо аж двоє: один високий, в старенькій заношеній шкуратянці, в полотняній сорочці, що міцно обтягувала шию рясно вишитим коміром, другий же набагато нижчий, вужчий у плечах, з незасмаглим обличчям людини, яка мало буває на свіжому повітрі.
Високий звів важку голову з великими рисами обличчя, непривітно сказав:
— Ну, я голова. А що?
— Я — командир загону особливого призначення! — відрекомендувався Світличний. — Чому ви не з’явилися на мій виклик?
— А Радянська влада не зобов’язана на ваші виклики являтися, — спокійно пояснив голова.
— Радянська влада сама викликає, коли їй того треба.
Федько аж засмикався від люті, що кипіла в ньому, а голова, все так же спокійно дивлячись на Світличного, казав далі:
— Ти краще, товаришу, от що скажи: чого це ти зупинився гостювати в куркуля та ще й хочеш, щоб я туди йшов на уклін?
— А я тобі звітувати не збираюся! — закричав Федько, вже зовсім не володіючи собою.
