Знаю тільки одне: не так довго ждати… Погуляємо, поточим вражої крові…
Микола враз спохмурнів, нахилив велику, з крутим вовчим лобом голову, тремтячою долонею розгладив складку на коліні:"
"— Я от, батюшко, зайшов по дорозі і до свого двору… А там уже й попелу не лишилося… Комин стояв — і комин люди розібрали, по цеглині розтягли… щоб не пропадало добро… Як став я, як глянув, як здавило мене за серце — отоді й зрозумів, од чого вовки до місяця виють! То як воно, батюшко: може, мені не легше вашого ждати? Може, я ночі не сплю — так руки горять за гвинтівкою та за шаблюкою?.
. З кожної спини по цеглині вирізати, з живих кирпичиків новий комин іскласти!.. — аж задихався Микола.
— Дурні ми були, боже, які дурні! — бідкався о. Діодорій згодом, коли Гайдученко, поївши, куняв за столом.
Видно, таки добре ухоркався: кліпав на світло червоними, круглими, як у птаха, очима, прикладав долоню до рота, щоб пригасити зівоту. Але о. Діодорій мусив висловити те, що накипіло на серці.
— Осліпив нас господь бог за тяжкі наші гріхи та й штовхнув воювати із німцями.
Кричали, що німець нам ворог, перли на нього, як скажені. А він, ворог наш найлютіший, був у нас за спиною! Тільки й ждав тієї хвилини, щоб вчепитись у горлянку!.. Не воювати — миритися з кайзером треба було, а то й запросити до себе… Як колись предки наші ішли на поклін до варягів: прийдіте до нас і княжіте над нами! Хай би прийшли, хай би княжили, аби тільки не давали голоті, оцим усім нехристам, волі…
— Нічого, ще прийдуть.
— Дай боже, дай боже! — осінив себе хрестом о.
Діодорій. Іще хотів щось сказати, та Микола, вкрай розморений сном, вже не криючись, потягнувся, аж кісточки затріщали, попросив:
— Чи не можна б трохи спочити: голова обертом йде!
Послали гостеві на горищі, біля слухового вікна. Матушка потягла була перину в невелику потаємну кімнатку, що містилася за спальнею, — отакий собі закапелок, без вікон, без дверей, завішений килимом, не відразу й знайдеш, — але Микола цього разу не погодився там проживати: ночі вже теплі, а на горищі — безпечніше.
В разі чого, видерся через слухове вікно на дах, зіскочив у сад — шукай вітра в полі!
Іще одне мав на думці Микола. Але хіба можна про це зізнатися батюшці! Він тільки так, наче знічев’я, спитав:
— Ви зараз удвох живете?
— Чого ж, і Віронька з нами, — озвалася матушка. — Небійсь, уже і забули?
— Був час пам’ятати! — буркнув о. Діодорій.
— Чого ж, пам’ятаю… Як прокинеться, привітайте од мене.
Та й подерся на горище по риплячій драбині.
