На вуличку вибіг чоловік: голова розпатлана, шинеля розстебнута, через обличчя навскіс наче хтось мазонув червоно-синьою фарбою: набрякав, наливаючись кров’ю, слід від удару. Важко, із стогоном дихаючи, хапаючи по-риб’ячому роззявленим ротом морозне повітря, він скочив на кригу, зірвав із себе шинелю, що плуталася довгими полами поміж ногами, по-заячому петляючи, побіг у очерет.
І відразу ж на тому кінці вулички виріс темний клубок людей і коней, покотився шалено донизу, розмотуючись, як сувій полотна, з криком, гвалтом, свистом, пострілами.
Зупинилися, затанцювали захрапленими кіньми довкола молодиць, замахали, матюкаючись, нагаями.
— Говоріте, сволочі, куда он удрал?
— Пльоткой іх!.. Пльоткой, так іх растак!..
Жінки плачуть, кричать, затуляючись від нагаїв, а перелякана Таня ніяк не може зняти ботинок із ковзаном: смикнула зопалу шнурок, затягла у тугий вузлик — хоч зубами гризи! Олег опустився біля неї на коліно, пробує розв'язати, швидко каже:
— Таню, не бійтесь… Таню, не бійтесь… — хоч у самого побіліли губи і тремтять неслухняно пальці.
— Бейте вон тех, што на коньках!.. Ані скажут!..
Рвучи копитами кригу, до них підлетіли два вершники. Один із них замахнувся нагаєм — блиснув золотим погоном в Танині перелякані очі.
— Гдє бєглєц?
«Зараз ударить», — подумала Таня, але навіть не спробувала прикрити голову руками. Як заворожена, дивилася на чорну гадюку, що звивалася прямо над нею, ворушила роздвоєним кінчиком. І такою юною безборонністю віяло від її невеликої постаті, що вершник раптом засміявся, махнув рукою, опустив нагай на круп коня — помчав до своїх товаришів, які все іще вибивали з молодиць пилюку, не шкодуючи сил.
Чи то котрась із молодиць не витримала — сказала, чи вони самі здогадалися, побачивши шинель, що лежала на кризі, розпластавши поли, тільки згодом уже виволокли отого чоловіка з очерету, кинули прямо на лід, оточили хекаючою розлюченою стіною, замиготіли чорними нагаями.
— Вб’ють!.. Вони його вб’ють!..
Таня дивиться безпорадно на розгубленого Олега, очі її повні сліз, вона вся тремтить, притискає щосили до грудей білу муфту.
Та ось солдати розступилися, відкривши прикуте до криги, нагаями пошматоване тіло.
— Готов?
— Нє, єщо дишіт.
— Живуч большевік!
— Прістрєліть?
— Пускай так подихаєт.
Зіскочили на коней, махнули нагаями, гикнули — помчали до міста, висікаючи з криги блакитні холодні іскри.
