— От, приміром, під’їхали б отак бандити та й почали оцього кровопивцю грабувати, ти що, не захищав би його?
— Так я ж на посту! — виправдовувався розгублений міліціонер.
— Ще, дивись, і стріляв би в них…
— Так вони теж би стріляли!
— От бачиш… Погана в нас, брате, служба. Собача служба! Але що ж поробиш, така вже доля… Ну, а цього, — красномовний кивок на будинок, — цього вже тобі не доведеться охороняти…
— Братимете?
— Так! Спекуляція контрабандними товарами… Біжи клич понятих: будемо витрушувати з нього начинку… Постій, він удома?
— Прийшов недавно.
Обідає.
— Ага. Ну, паняй…
Доки постовий, збурений службовою запопадливістю, збирав понятих, начальник розставив довкола будинку своїх «міліціонерів». Стояли суворими стражами порядку, строго підганяли перехожих, що, запалені цікавістю, намагалися йти потихіше:
— Проходьте, громадяни, проходьте, нічого тут!..
— Привів? — зустрів начальник постового, що приволік двох наляканих тіток. — Молодець! Ну що ж, пішли погостюємо в купця.
Надіюсь, він уже пообідав, не зіпсуємо йому апетит…
Начальник, видно, був стріляним птахом: трус провадив за всіма правилами. Ввічливо розмовляв із господарем, на все питав дозволу:
— З вашої згоди ми заглянемо в оці шухляди… Дозвольте відкрити ваш письмовий стіл… Якщо вам не важко, відімкніть, будь ласка, отой сейфик, що у стіні за картиною…
«Ну й ну!» — з молитовним захопленням споглядав вартовий за начальником. А той, недбало перебираючи пачки грошей, звалених на стіл, торкаючись важкого шкіряного мішечка з золотими царськими десятками, скрушно похитував головою:
— Ех, гроші-гроші! Скільки на світі ще нечисті і зла з-за оцих жалюгідних, нікчемних папірців та кружалець! Золото… Що про нього сказано?
Постовий, враз спітнівши, переступав із ноги на ногу.
— Не відвідуєш політгурток? — суворо начальник.
— Та я… ми недавно з села…
— Все одно політгурток треба відвідувати.
Добившись того, що постовий дав тверду обіцянку дбати про свою політичну освіту, начальник подобрішав і повчально пояснив:
— Настане час, коли ми із оцього металу будемо виготовляти унітази.
От що сказано… — І, не чекаючи відповіді: — Омельченко!
— Я, товаришу начальник!
— Не «я», а — «слухаю»! Скільки вас, дурнів, учити?
— Слухаю, товаришу начальник!
— Збери оцей мотлох в чемодан — повезеш в карний розшук.
— Єсть, товаришу начальник!
— Ото так, товаришу постовий: учись, учись політ-грамоті.
