А як я поїду, то ти й цих випусти на подвір’я… І ворота не зачиняй… Нехай думають, що вони самі вийшли… Чуєш?
— Чую, Федю…
Ледве діждавшись, поки зовсім стемніло, накинула Таня наопаш кожушок, обережно вийшла з хати. Затримуючи подих, зійшла з ганку, оглянулась, прислухалась: ніде ні душі.
Надворі — морозно й тихо. Сонне містечко заривалося в глибокі сніги, щільно прикривалося віконницями, щоб не втратити жодного промінчика, жодної крихти тепла. У високому, провіяному чорними вітрами небі виблискували зорі, тремтіли й перебігали з місця на місце, шукаючи затишку.
Іноді якась із них зірветься, на якусь мить повисне на світлій ниточці, а тоді полетить прямовисно донизу, впаде на дзеркальну поверхню Хоролу — розсиплеться тисячами дрібненьких скалок. Тоді довго підскакують, гаснуть вони на льоду, замерзаючи, і вчувається, як плачуть-видзвонюють тоненькими голосочками, аж серце заходиться — слухати їх."
"Отерплими, неслухняними пальцями взяла Таня вуздечку, потягла за собою коня.
Жеребець гаряче дихав їй в потилицю, мотав головою, грайливо схрапував, косив вогняним оком на Таню. Блакитні тіні ворушилися довкола, випаровувалися під скупим промінням зірок, плавали у застиглому повітрі, загадкові й моторошні. В Тані вже не тільки пальці — терпла душа, а все тіло її так болісно напружилося, що гукни хто до неї, вона тут і помре. Вона йшла, як сновида, йшла прямо в жахні оті тіні, а кінь витанцьовував позад неї, ламав дзвінкими копитами тишу.
За ворітьми зустрів її Федько. Відібрав вуздечку, ухопився за гриву, хижим птахом злетів на коня — вріс у сідло міцною, збитою постаттю. Рипнув сідлом, дзенькну в стременами, блиснув до Тані зубами:
— Ну, сестронько, прощай! Цього я тобі повік не забуду!
Таня стояла, непорушна, задерши до нього обличчя, безвільно опустивши руки, така самотня й беззахисна, що Федькові запекло раптом у горлі, гаряче вдарило в груди. Він швидко нахилився, схопив нахололе обличчя сестри в долоні, поцілував у губи, різко випростався, гикнув — пустив галопом коня, немов утікав від отого душевного прояву.
Проклекотів, віддаляючись, тупіт, десь завищав, зайшовся злим гавкотінням собака, хтось перелякано бахнув з рушниці — за Федьком тільки слід прохолов.
Завмираючи серцем, прислухалася Таня, чи не мчить за братом погоня, чи не свистять над ним нагаї. Але довкола було тихо, ніч наче зімкнулася, пропустивши Федька, замела за ним усі сліди.
