— Не продешевлю, не бійтесь.
— То йди вже, сину, хай тобі бог помагає!
Запроторивши кабанчика у мішок, вийшов за ворота. Трохи постояв, вагаючись, яку обрати дорогу: спуститися прямо в село чи взяти праворуч. Через село ближче, вибереться прямо на гостинець, що веде до Хоролівки, зате коли взяти праворуч, то можна заскочити й до Марусі. «Піду праворуч», — вирішив Володя.
Йшов босяком, черевики ніс у мішку, щоб не запилилися та не так швидко зношувались. Як добереться до Хоролівки, отоді й взує. В черевиках же, щоб не дістав кабанчик, окраєць хліба, шмат сала та півдесятка яблук — харч на весь день.
Степ прийняв його у своє таємниче лоно, дихнув у лице темним волом. Хліба стояли непорушно і сонно, і не було їм кінця-краю: розлилися до самого неба. Та й небо покрили, звисаючи донизу важкими, дозрілими колосками. Лише вряди-годи перестиглою зерниною зірветься зірка, шасне донизу, впаде десь на землю. І всім оцим хлібам — і земним, і небесним — снилися, мабуть, уже коси й серпи, чоловічі й жіночі руки, широкі брилі та білі хустини, гарби й вози з піднятими голоблями.
Снився переспів мантачок, веселі голоси, важке гупання ціпів і скреготання барабанів у молотарках, великі невтомні крила вітряків та водяні колеса млинів, шурхіт білого борошна, що сиплеться з лотків у мішки та чували. І як вінець усіх снів, як цариця усіх сновидінь — запашна, пухка паляниця, що сяє білим сонцем посеред святкового столу, на найпочеснішому місці, і потріскані, просмаглі вуста господаря хати, який побожно цілує її перед тим, як розрізати…"
"Володя й незчувся, як перед ним виріс знайомий двір, мовби виринув із-під землі.
Поклавши мішок із кабанчиком під тином, тихенько підійшов до вікна, за яким спала Маруся. Постукав у шибку:
— Марусю!.. Марусю!..
По той бік замість Марусиного випливло вусате обличчя. Розплющуючи об шибку носа, придивилося (Володя так і обмер), запитало погрозливо:
— Яка там трясця кличе Марусю?! От вийду із хати, я тобі дам Марусі!..
Обличчя зникло, а Володя мерщій до клуні в затінок.
Ось тихенько клацнула клямка, відхилилися двері — тоненька дівоча постать вислизнула з хати, швиденько метнулася через двір, прямо до клуні. Простоволоса, невзута, в самій сорочині та в темній, наспіх накинутій спідничці, вона бігла так легко, що Володьці почало вже здаватися, що Маруся не торкається ногами землі, Набігла, довірливо припала теплим, зі сну розімлілим тілом, ткнулась обличчям у Володьчині груди, щасливо засміялася.
