Товаришка Ольга вирвалась, розмахнулась і невеликим, але важким, мовби свинцева грушка, кулаком лусь по носі Світличного!
Блиснули позолочені шпори, високо задралися ноги, загримотіла вся амуніція — пилюка так і пуфнула під Федьком.
Товаришка Ольга впіймала віжки, зупинила жеребця, зіскочила з шарабана. Підійшла до Світличного — той уже звівся на ноги. Широко розставивши ноги, нахилився, доїв із носа густу темну кров.
— Дурепа!.. Дурепа, набита!..
Ніс його синів на очах. Товаришка Ольга вже жалкувала, що отак стусонула Світличного, стояла перед ним зніяковілою дівчинкою, що не знає, як спокутувати свою провину.
— П’ятак би до носа притулити, — сказала нарешті вона.
— До с… собі притули! — визвірився Федько.
Товаришка Ольга не образилась — розсміялася дзвінко, до сліз. Федько ж, вгамувавши кров, побрів до шарабана, вмостився, сердито кинув супутниці, яка все ще витирала веселі сльози:
— Сідай! Знайшла з чого сміятися…
І до самісінької сільради не проронив жодного слова. Тільки час од часу обережно дотикався до розпухлого носа, що синім баклажаном дозрівав над ображено обвислими вусами.
— Ого! Це хто тебе так пригостив? — здивувався Ганжа.
— Об коліно ударився, — відповів Федько. — Кінь, розумієш, смиконув, а я саме задрімав та — бац! — носом об коліно!
І повів очима на товаришку Ольгу: чи не сміється! Але та не сміялася. Тільки ледь помітно тремтіло підборіддя, та дуже вже уважно роздивлялася плакат, що закликав до змички міста з селом.
Попрощавшись, Федько поїхав на хутір, а Ганжа і товаришка Ольга зайшли до сільради.
І як тільки вони опинилися удвох, так ними оволоділа скутість, мовби були молодятами і оце вперше лишилися наодинці. Насупившись, Ганжа, сам не знаючи для чого, став перебирати папери, що лежали на столі безладною купою, товаришка ж Ольга уважно вивчала вицвілі, засиджені мухами гасла, розвішані по стінах.
— Ти їла? — врешті здобувся на слово Ганжа.
— Дякую, я не голодна.
— То пройдемо до школи?
— Що ж, пройдемо, — погодилася товаришка Ольга.
І вже вийшовши надвір, поцікавилась: — Нове приміщення скоро почнете будувати?
— Та думаємо, скоро, — відповів Ганжа. — Ось як тільки обжнивуємось, так і заходимося коло школи… Матеріал уже завезли, робочих рук вистачить: є свої і теслі, й муляри, позичати на стороні не доведеться.
— Пора, давно пора… А то аж соромно: отаке велике село, а школа, як курник!
«Що курник — то курник — ніде правди діти», — скрушно похитав головою Ганжа.
