А то передадуть Ользі Іванівні, що про її чоловіка ота Лисючка патякає,— дістанеться їм на горіхи!»
За жодні скарби світу не помінявся б зараз місцем із дядьком Василем. І як добре, що у нього Марійка! Ласкава, покірлива дівчина, яка вже, мабуть, чекає на нього під клунею, куди він знайде доріжку найглухішої ночі. Місяць із неба зривайте, гасіть всі зірки, зав’язуйте очі, а він таки утрапить до неї!
Ганжа ж усе ходить та й ходить — чавить риплячі дошки. Думає про Марту, про оті її вибрики, що лихоманять село та й йому не приносять спокою.
І хоч злостився на Марту, не міг не відчувати і власної провини. Бо навряд чи поводила б вона себе отак, коли б не оті його походеньки.
Тут, брате, кайся не кайся, шкодуй не шкодуй, а все одно не поробиш нічого! Бо вмів із гірки спускатися, вмій тепер і саночки на ту гору тягати. І Ганжа, насунувши на лоба картуза, іде до сільбуду — на розмову із Мартою.
Але Марти вже там нема.
Віддуденів бубон, відцигикала скрипка, осіла пилюка на витоптаному майданчикові, і баба Наталка, яка сторожує і в школі, і в сільбуді, зачиня вже двері та навішує великий, в півпуда, замчище.
— Ви, бабо, хоча б лушпиння попідмітали, — зауважує Ганжа, розгрібаючи носком налузану шкаралущу. — Бо скоро вже й сільбуду з-за оцієї гори не видно буде.
— А я його лускала? — огризнулася баба Наталка. Гримотіла замком, що все не хотів замикатися, проклинала: — Та виси, щоб ти у пеклі повиснув!..
— Лускали не лускали, а підмітати треба, — вів своє Ганжа. — Гроші ж, не бійсь, справно берете…
Тут уже баба зовсім не витримує: кида на землю замок, повертає до Ганжі посічене сердитою сокиркою обличчя:
— Беру, та не за те, щоб за твоєю біснуватою Мартою сміття підмітати! Сам за нею мети!
— Вас, бабо, у труні понесуть, і то язик теліпатиметься…
— А дзуськи тобі до мого язика! Не діждешся, сучий сину, мене хоронити: я за твоєю труною гопки поскачу!
— Та хто вас хоронить! — відбивався Ганжа, не радий, що й зв’язався з старою.
"
"«І надала ж мене лиха година згадати про сміття, бодай воно погоріло! Не хватало мені ще цієї сварки: їй же їсти не дай — дай тільки з кимось полаятись!» Недаремно ж у селі кажуть, що такої клятущої баби ще й земля не родила.
Недаремно хтось, скуштувавши бабиних прокльонів, заповів боятися бога, чорта і баби Наталки. А інший підправив: боятися треба спершу баби Наталки, а тоді уже бога і чорта. «Ні, таки не везе мені сьогодні, та й квит, — з похмурою приреченістю думає Ганжа.
