Хочу знати, що і мама, і ти в мене влаштовані… Що вам не доведеться поневірятися в ці тяжкі й тривожні часи, коли людина лягає спати і не знає, чи доживе вона до наступного дня…
— Я не залишу мами, тату!
— Так, я знав, що ти в мене добра дитина… Але й тобі, і мамі треба буде щось їсти… у щось одягатися… в чомусь ходити… мати свій теплий куток. А я вам майже нічого по собі не лишаю…
Татові все важче говорити. Ріденькі росинки поту виступають йому на чолі, їх збирається все більше і більше, ось-ось зіллються вони у струмочки, потечуть по обличчю.
Треба б їх витерти, але Таня боїться поворухнутися, бо на колінах у неї лежить крихка татова рука.
— Слухай, дитино, сюди… До тебе посватався один чоловік…
«Олег!»
— Це дуже хороша людина…
«Але ж чому він мені нічого про це не сказав?»
— Він, правда, набагато старший від тебе…
«Де ж набагато, всього на два роки!»
…але богомільний і тихий… Справжній християнин, вірний син нашої матері церкви… До того ж він заможний, багатий хазяїн. Має хутір і млин… за ним ти не знатимеш злиднів і зможеш допомогти своїй мамі та і сестрам…
Аж тут доходить до Тані, що мова йшла не про Олега.
Вона така вражена, що спершу не може навіть осягнути всієї біди, яка звалилась на неї. Робить різкий рух — і татова рука падає їй із колін.
Хіба тато не знає, що вона вже заручена?
— Заручена? З ким?..
Тато підняв руку так, наче хотів навідліг ударити дочку. Але Таня не пробує навіть затулитись руками. Вона тільки міцно-преміцно заплющує очі і трохи зіщулюється.
Хай краще тато її вдарить… хай б’є, скільки забажає, тільки не оте… оте жахливе сватання.
Але татова рука не опускається чомусь на Танину голову. Тато робить рукою такий жест, наче раптовий вогонь пахнув йому прямо в обличчя і він хоче захиститися від пекучого жару.
Xто?! 3 ким вона заручилася?!
— Та з Олегом же!
— З яким Олегом?
— З Олегом Мирославським, — каже Таня, трохи здивована тим, що татові треба ще й пояснювати, хто такий Олег.
Тато різко зриває із себе ковдру, оголюючи худі довгі ноги, кричить прямо в обличчя дочці:
— Отой безбожник?! Син отого безбожника!.
. Та як він насмілився навіть наблизитись до моєї дитини?! Та ти знаєш, хто його батько?!
— Його тато лікар, — каже приголомшена отим вибухом гніву Таня.
— Лікар… — фиркає тато. — А який лікар?.. Який, я питаю тебе, лікар? Та чи відомо тобі, що це — найзатятіший ворог нашої церкви? Губитель нашої віри?.. І щоб я віддав свою дочку… свою кров у прокляту сім’ю безбожника!..
