— В Хоролівку, — ховаючи од сина очі, відповів Оксен.
— Ми ж збирались до млина ниньки їхати: хліба ж удома немає!
— Поїдемо завтра: я до вечора повернусь, — та лясь по Мушці батогом, наче тікав од сина.
Всю дорогу думав про Таню. І чим ближче під’їжджав до Хоролівки, тим більше хвилювався: не знав, що скаже дружині, як зустрінуться. Як її переконати, ублагати повернутись додому. Адже без неї йому й життя — не життя.
«Якщо в тебе, Таню, ще лишилася хоч крихітка жалю до мене… Бо чим я завинив перед тобою? Нічого ж для тебе не жалів… Ох, Таню, Таню, не маєш ти бога у серці!.
.»
Оселя Світличних зустріла його освітленими вікнами, новими штахетами: видно було, що люди тут жили — не дуже журились. Оксенові аж образливо стало за ошатливий цей вид: згадав свою запущену хату. Зупинився біля воріт, зліз із брички, не родичем — чужим-чужаницею постукав у ворота: вийди, Таню, та відчини, якщо не забула!
Однак не Таня вийшла зустрічати гостя.
Вискочила сестра на ганок. Впізнала, ахнула, побігла до нього:
— Братику! Братику!..
Оксенові в серце ударив отой вигук, пронесений Олесею з дитинства. З того дня, коли стояла замерзлим журавликом біля колодязя, виглядаючи його ласки. І він одразу ж простив сестрі й Федька, й утечу, і всю ганьбу, що звалилася потім на нього. Простив, обійняв, провів пестливо рукою по схиленій білявій голівці.
— Як ви, братику, подалися! — жалісливо мовила Олеся, дивлячись на Оксена повними усміху й сліз очима.
— Від чого ж мені, сестро, молодіти, — відповів гірко Оксен. — Кидають мене, як стару собаку. Кому він потрібен… Одгавкав своє…
Олеся й на себе прийняла той докір: опустила очі, знітилась.
— Удома… Таня? — запитав нарешті Оксен.
— Вдома, братику.
— То, може, покличеш?
Олеся чогось мнеться, нерішуче поглядає на брата.
— Так, може, ви до хати зайдете? — врешті говорить вона. — Я ворота зараз одчиню.
— Не треба.
Хай Таня вийде: вона, як захоче, то й ворота одчинить…
Олеся потупцялася, потупцялася та й пішла до хати.
Тані довго не було. Оксенові вже аж ноги заболіли стояти, коли широко відчинилися двері й вийшов Федір.
— A-а, зятьок дорогий! Що ж ти стоїш, як засватаний?"
"От кому ні печалі, ні сліз! І роки не в роки. Такий же, як і був, анітрохи не змінився: грає на всю щоку рум’янцем, світить веселими зубами з-під лискучих вусів.
