От хіба що разом із теличкою купите й Марусю…"
"— Чого ж, ми не проти, — усміхнувся Ганжа. — Ми і дівчину десь біля телички пристроїмо… Чи не так, Володю?
Володя не відповідає: він не вдоволений. Просив же дядька Василя не підпрягатися до забобонних Марусиних батьків, як людину просив…
— То, може, й товар нам покажете? — не діждавшись відповіді, продовжує Ганжа.
— А чого ж, можна і показати… Стара, а сходи до кошари та виведи теличку!
— А може, почнемо із Марусі? — зжалівся нарешті над Володькою Ганжа.
— Та можна й Марусю… Веди тоді дочку, стара, та дивись, щоб не забігла!
Зайшла до хати Маруся: вся у святковому, стрічки в косах переливаються всіма барвами молодості, ледь стримуване щастячко тріпоче вигнутими крильцями вій.
На простертих руках — велика таріль, покрита рушником, а поверху — хлібина, сіль, чарка з горілкою.
— Ось, дочко, прийшли за тобою купці,— споважнівши, мовив до неї батько, а мати вже звично тулила фартух до очей. — То що, дочко, накажеш робити?
Маруся недовго вагалася: підійшла до Ганжі, подала йому таріль і, коли він узяв хлібину і перехилив чарку, спритно, так, немов іще змалку училася, перекинула через його плече широкий вишиваний рушник.
І Володя, глянувши в її чорні, переповнені щастям очі, враз відтанув — забув про всі оті забобони.
Тільки як повертались із хутора та з-за розлогого пагорба засвітило цікавими вікнами село, неспокійно засовався, попросив:
— Дядьку Василю, зніміть рушник!
— Для чого, Володю? — ганяв під вусами лукаву посмішку Ганжа.
— Сват я чи не сват?
— Зніміть, дядьку Василю! Бо із дрожок ізскочу!
І вже, шалапутний, заносить ногу — от-от стрибне на дорогу!
— Ну, ладно, зніму, — здався Ганжа. — Якщо вже ти так, Володю, хочеш… Поможи тільки розв’язати, бо Марусина замотузувала так, що й зубами не розгризеш. Видать, таки любить тебе, Володю!
Червоне весілля справляли в сільбуді: набилося людей так, що і миші не було де пролізти. Лавки аж тріщали, задні напирали на передніх, попід стінами, витираючи крейду, стовбичили парубки та дівчата, а попід сценою густою пташиною зграєю всіяли підлогу Миколки й Ганнусі.
В татових картузах і шапках, що безперервно наповзали на очі, в маминих хустках, пов’язаних попід пахвами.
Молодята сиділи на сцені. Були не менш червоні, аніж матерія, що вкривала стіл, за яким вони сиділи. Особливо — Маруся. Та не знала, куди й очі подіти. Володька ж ніяк не міг зрозуміти, звідки набралося стільки людей, та ще й діти на додачу.
