Тут було все, щоб зробити людину багатою: широкі лани і вузенькі дороги, щоб, не дай боже, не топталася даремно земля, заливні луки вздовж невеликої річки, порослі щедро травою, городи і сад з новими дадановськими вуликами попід деревами. Пильне хазяйське око, яке ніщо не пропустить, тверда хазяйська рука, що всьому дасть лад; коні й корови, свині та вівці, кури й гуси — все те росло, дихало, жило, їло, плодилося, обростало салом і вовною, несло яйця, доїлося молоком, вкривалося потом, впряжене в плуги чи вози, щоб перетворитися потім у цупкі папірці, у срібні кружальця — лягти на темне дно гамана з міцними сталевими дужками, з гострим, хижо загнутим кігтем замка, що кожного разу міцно стискав оті дужки: не хотів поступатися здобиччю.
Гаман той, великий, із потемнілої телячої шкіри, придбав іще дід: був одного разу на ярмарку в Сорочинцях та й замовив знайомому чоботареві:
— Зший мені, чоловіче, тільки добрячий. А я вже за ціною не постою.
Чоботар постарався: зшив гаманець з блискучого хрому, з усякими панськими витребеньками — ланцюжками, брелоками, ще й розцяцькував бронзовими пластинками.
Дід покрутив, покрутив його у руках, кілька разів підкинув на широкій, як грабарка, долоні, немов пробуючи, скільки заважить оцей витребеньок, як його наповнити, та й повернув майстрові:
— Не підходить.
— Як не підходить! — аж схопився з стільця вражений майстер. — Що ви таке кажете: не підходить! Та сам губернатор не відмовився б від такого гаманця!
Але дід стояв на своєму: не підходить — і годі!
— Ти мені, чоловіче, поший такий, щоб я захотів — усе своє добро в нього убгав.
І без оцих-о витребеньок. Хай їх пани носять, панам легко живеться, а мені подай такий, щоб було що в руки взяти.
— Ну, гаразд, пошию вже вам гамана, — піддався, нарешті, чоботар. — Не хочете цього, то я вже вам інший пошию…
І він таки пошив. Дістав міцнющої шкіри, з якої можна було б викроїти на пару добрих чобіт, замовив дві сталеві дуги, як на вовчий капкан, з яструбиним кігтем-защіпкою посередині, і наступного ранку зустрів діда, ховаючи в бороду лукаву посмішку:
— О! Уже я вам постарався! Сюди не тільки своє — і чуже можете пхати!
Дід аж крекнув, побачивши новий гаманище.
Видер у майстра з рук, довго м’яв, нюхав, клацав сталевою дужкою, заглядав усередину. З усього було видно: задоволений.
