Якось у селі зупинилася частина червоних козаків — п’ятеро стало на постій до Данилівни. Худющі, наморені, їдять, а очі аж злипаються. А молоді ж, молоді: ну, може, років на два старші од її Василька! Правда, той, що в них за командира, трохи старший, та й не нашого, видать, роду, бо ніс крючком, брови шнурком і очі чорні, так і горять."
"Жалко їх Данилівні, жалко до сліз. Сидить, підперши кулаком щоку, дивиться, як їдять — ганяють попід сірою шкірою гострі жовна, зажурено думає: «Це ж і мій десь отак… І чого оці чоловіки все воюють? Чи місця під сонцем немає, чи землі обмаль?.
. Б’ють один одного, а в матерів та жінок серця кров’ю спливають…» Коли лягли спати, Данилівна не витримала:
— Ви, хлопці, хоть сорочки свої познімайте! Я їх вам поперу та до ранку й просушу.
Не брикалися — постягали. Постелила ж бо їм Данилівна на долівці на запашному сіні такі чисті полотняні простирадла, що аж страшно було на них лягати.
Забрала оті сорочки, ще й спіднє забрала, нагріла води та й заходилася прати.
Віджала, повикручувала, розвішала, зайшла ще раз до хати, де мертвим сном спали бійці. І все їй щось наче муля, все немов чогось недоробила. Поглянула на божницю, зрозуміла, в чім річ.
Там стояв прапор — точнісінько церковна хоругва, тільки не хрест угорі, а червона зірка. Той самий, що з ним уїхали до села червоні козаки. Весь прокурений, закіптюжений, він звисав важким полотнищем, посічений, пробитий осколками й кулями. Ні, не могла Данилівна на нього, на такого, й дивитися! Тихенько взяла, винесла геть із хати, одпорола, позалатувала старанно всі дірочки та й намочила у жлукті: хай одкисає, одпарюється од своєї й ворожої крові!
Ох, і влетіло ж Данилівні, коли червоні козаки проснулися та побачили голе-голісіньке древко! Командир аж затіпався, так і встромив у жінку страшнющі очі свої, як гострі кинджали:
— Де флаг? Де флаг?.
. Атвечай — стрелят будем!
І вже справді дістає нагана, наставляє на перелякану на смерть Данилівну.
А куди ж їй, бідній, «атвечати», коли в неї і душа вже не в п’ятах, а десь поза п’ятами!
Спасибі одному із них, наймолодшому: догадався заглянути в шаплика, дістати червоне полотнище.
— Зачем намочіл. Зачем намочіл?
Заливаючись рясними сльозами, «атвечала» Данилівна, що одпорола той прапор, і полатала, і намочила у лугові, бо не могла дивитись, який він подірявлений та закіптюжений.
— Я ж хотіла, щоб у вас усе було чисте…
Порозумілись. Помирилися.
