Скло так і бризнуло, рама налізла кобилі на голову, а Йван полетів їй під копита… Приїхали!
Іван вигрібався із-під кобили, Матвій все ще виснув на дишлі, а діти перемішались-переплутались так, що вже й не розібрати, де чия голова, а де чиї ноги.
— Хведоро! — звівшись на ноги, загорлав Іван. — Одчиняй, така-сяка, двері, бо тут тобі й смерть!..
Хведора не відчиняла. З тієї простої причини, що не було її вдома.
Сяк-так відкотивши воза та вивільнивши кобилу, увалилися до хати.
— Тату, їсти!
— Га? — вдарив об поли Іван.
— Ти чуєш, Матвію, вони хочуть їсти! Я їм всі гроші стравив, ярмарок увесь закупив, а вони все ще не наїлися… То беріть закусюйте татом! Ось із руки й починайте!..
Тата не схотіли — шаснули до печі:
— Тату, вареники!
— Вареники? — вирячив очі Йван. — А їй-пра, вареники!.. Матвію, дивись: повна макітра. То воно ж по цьому случаю і випити не гріх!
Матвій відповів, що не гріх. Стояв посеред хати, оглядав стіни, обвішані рушниками, так наче прицілявся, з якого починати.
Із сіней повернувся Іван, притискаючи до черева сулію з перваком. Вигнала жінка та й сховала до різдва, а Іван оце її і знайшов. Бо хіба ж зараз не свято Іванові? Ти поглянь, хто приїхав! Друг приїхав, найвірніший Іванів товариш, та ще який, Хведоро, друг!.."
"— Матвію, дай я тебе, занудо, поцілую! Ум… ум… Ех, дарувать так дарувать: забирай і синів разом із моєю Хведорою! Не хочеш?.. Синів моїх не хочеш?.. Ну й дурень… Тоді поїхали до молодиці… Є молодиця — сам до неї пішов би, так Хведора не пустить! Забирай вареники, які лишилися, бо в неї, мо’, закуски нема…
Вигрібали вареники розчепіреними п’ятірнями, набивали ними кишені.
— Отого хапай-но, Матвію! Отого, пузатішого!.. Іч, як вимазався в олію!..
Потім Іван згадав, що в коморі повне решето сирих яєць. Виніс, похитуючись, поставив на стіл:
— Греби, поки жінка не побачила!
Курячі яйця теж помандрували до кишень.
— Набрав? А теперечки поїхали…
Наказав синам нікуди не рипатися, підхопив недопиту сулію та й двигонув із гостем надвір.
— Ех, пить будем та гулять будем!..
Та пили… Та гуляли…
Повернувся Іван од Марти Лисючки вже один. Хто-зна, чи й знайшов би дорогу додому, та кобила, спасибі їй, сама привезла. Їхав Іван голічерева, задравши ноги. І якщо хто стрічався, то бачив тільки руді чоботи, задерті до неба, та чув голосне хропіння і булькання, мовби лежав там не Йван, а сулія із горілкою.
Матвій же доночував у Марти.
Прокинувся ще затемна.
