Такий переляк пролунав у його голосі, що вона відразу зупинилася, оглянулась, важко переводячи подих. Олег уже не гнався за нею. Стояв на місці і ошелешено простягав їй надірвану косу.
Підсвідомо вона ухопилась за голову, кров так і бухнула їй у щоки, налила їх так туго, що вони аж заболіли. А він все ще простягав їй оті півкоси, що жалісно звисала з долоні, похитуючи блакитним бантом.
Першою отямилась Таня.
— Дайте сюди!
Вирвала у нього косу, зібгала, скрутила, не знаючи, куди подітися з нею, крізь яку землю провалитись від сорому, від неминучої ганьби, що мала звалитись на неї.
Від того юнак оцей став такий ненависний, що вона хтозна-що віддала б, аби тільки позбутись його.
— Чого ж стоїте?.. Біжіть… розказуйте… смійтесь!..
— Але ж… Таню…
Тепер він не менш вражений оцим вибухом гніву, оцими сльозами, що так і бризнули з її очей.
— Пробачте мені, Таню.
І стільки ласкавої покори було в отім «пробачте», стільки товариської щирості, що вона зрозуміла: він не розкаже нікому. Однак не могла й пустити його зараз до «отих».
Тому сказала:
— Проведіть мене додому.
— Додому?
— Авжеж, додому! Не можу ж я отак появитися на очі товариству!
— Звичайно, — погодився він і раптом, дивлячись прямо на неї, засміявся, весело й щиро: — Коли б ви знали, як я злякався!
— Ви?
Вона трохи здивована, трохи ображена оцим його сміхом.
— Біжу за вами… і раптом… коса в руці… А ви побігли далі… А я так і обмер, — давлячись сміхом, пояснює він.
Тоді засміялася й вона. Ішли поруч і реготали, поглядаючи одне на одного.
— Це коса моєї старшої сестри, — пояснювала, заспокоївшись, Таня. — Я в неї тихесенько узяла та й приплела до своєї.
— Але ж у вас і ця гарна!
— А я хотіла, щоб була довша. Така, як у моєї мами… Ви знаєте, яка коса в моєї мами? — спитала вона, і обличчя її засяяло гордістю. — Коли вона стане перед люстром та розпустить косу, то вся так і покриється волоссям… Моя мама хороша, — з ласкавою задумою додала Таня. — Дуже хороша. — І зненацька, пригадавши щось несподівано, дуже, мабуть, веселе та миле, вона чмихнула, поморщила носика, стримуючи сміх.
— От ми вже в неї дорослі, а вона й досі, як що, так і береться за віника. Зовсім не боляче, тільки дуже смішно: моя старша сестра уже замужем, а мама б’є її віником.
Вона глянула на нього — здивовано, весело, щиро, й усміх уже бубнявив їй губи, вони пухли, як червоні пелюстки, аж поки не витримали — розпустилися, блиснули білими разками зубів.
— А ще в нас є собака — Полкан.
