А може, І справді всі оці люди, померши, поверталися до землі, яка їх породила, викохала, годувала та вдягала, водила широкими світами, — знову повертались до неї малими дітьми, і вона, любляча, всепрощаюча, приймала їх, добрих і лихих, щирих і лукавих, приймала в свої вічні обійми та й клала їх поряд: ворога з ворогом, друга з другом — втихомирювала раз і назавжди своїх неспокійних дітей.
Оксен хотів провести батька: показати, де могили, та Свирид заперечив:
— Я сам.
— То я вас хоть зачекаю.
— Не треба… їдь, сину, додому, а я скоро прийду.
Син провів очима батькову зсутулену постать, повернув коней додому.
Батька довго не було. Година йшла за годиною, вже й сонце почало звертати на захід, а тато немов сам ліг на тому кладовищі. На столі холонула страва, Оксенова жінка — Варвара — нервово м’яла фартух, діти чекали, чекали на діда, що мав привезти гостинці, а потім ухопили по кусневі хліба та й майнули надвір, лише Олеся не відходила від вікна: тулилася до нього, чекаючи й тривожачись, бо не пам’ятала свого тата, не уявляла, який він із виду.
Від далеких тих днів, коли ще була жива мама, туманною плямою хилитався спомин про величезного, завжди суворого та неусміхненого чоловіка, якого вона тоді дуже боялася, — з плачами йшла до нього на руки. Час від часу Олеся відривалася від вікна, повертала до Оксена худеньке, загострене донизу обличчя з пролісковими материними очима, питала тоненьким голоском:
— Братику, тато скоро прийдуть?
Дід же щораз більше сердився на сина: йому хотілося їсти.
"
"— Що це за порядки к лихій матері! — бурчав він, сердито поблискуючи голодними очима. — Нас покинув — з мертвими чоломкатись пішов. Що, мертві пождати не можуть?..
Нарешті батько прийшов, ще більш зсутулений та похмурий, ніж під час зустрічі з сином. Не помітив, здається, ні нової хати на чотири кімнати, ні інших обнов на подвір’ї,— якась думка гнітила його, не давала спокою. Таким же сидів і за столом: їв, що дають, пив горілку — анітрохи не п’янів, неохоче відповідав на дідові питання, що, наївшись та підпивши, пересердився на сина і все хотів знати, як там у Сибіру люди живуть.
— Та живуть же, — відповідав з погано прихованою досадою Свирид.
— І хліб сіють?
— Та вже ж не кукіль!
— То як же він на тому морозі росте? — дивувався щиро дід, бо за його переконанням у Сибіру не було ні весни, ані літа, тільки лютувала зима. — Це, знацця, там таку пшеницю сіють, що взимку родить?..
