Вона спершу зіщулилася, завмерла, налякана, а потім рвучко охопила його шию тоненькими рученятами, припала тремтячим тільцем, зашепотіла йому гаряче у вухо:
— Братику!.. Братику!.. — і такою жагою любові війнуло на нього, таким нерозтраченим бажанням віддати комусь своє дитяче незаймане серце, що Оксен не витримав і заплакав.
Він плакав, і не соромився оцих своїх сліз, і думав про те, що віднині стане маленькій сестрі своїй батьком, якщо тато зреклися її.
З того дня Олесю наче хто підмінив. До цього відлюдкувата, мовчазна, боязлива, вона поволі відтавала, вперше за все своє коротеньке життя обласкана братом.
Доки Оксен був у хаті чи порався по хазяйству в дворі, Олеся ниточкою тяглася за ним, намагалася бути поближче до нього. Стоїть і світить на нього пролісковими очима своїми, а то підійде, торкнеться його рукава, і Оксен розумів, що сестрі більше й не потрібно від нього, крім оцього легенького дотику. А все ж спитає:
— Ти чого, Олесю?
— Так, — відповість, засоромившись, сестра.
— Ти б побігла на вулицю.
Дивись, як там весело бавляться діти.
— Мені й тут добре, — заперечувала вона. — Я краще вам помагатиму, — і вже намагається підняти важку дошку, коли Оксен щось майструє, чи береться за вила, якщо він викидає гній з-під худоби, ладна й переламатися, аби тільки догодити братові.
Якось вона серйозно сказала:
— Знаєте, братику, я ніколи не вийду заміж!
Оксен надув щоки, стримуючи сміх, відвернувся, вдаючи, що старанно розглядає нові граблі, які щойно змайстрував. Потім спитав:
— А то чому, Олесю?"
"— Бо тоді мене кудись заберуть, а я хочу бути з вами, — пояснила сестра.
І, подумавши, додала: — Так що хай ніхто і не засилає сватів!
— Добре ж, що ти, сестро, наперед сказала, — відповів Оксен. — Тепер знатиму, скільки садити отих гарбузів, а то, не дай боже, не вистачить — наречених спроваджувати!
Але смішки смішками, а навіть жінка помітила, як присохла серцем Олеся до свого дорослого брата.
— Немов якогось зілля обпилася — без тебе й дихнути не може, — і з раптовими ревнивими нотками в голосі: — Так скоро за своєю сестрицею і рідних дітей забудеш!
— Гріх таке казати, Варваро, — дорікнув дружині Оксен.
— Вона мені рідна сестра, батька-матері в неї нема, то кому ж її й пожаліти!
— Чи така вже й рідна… — стулила пісно губи жінка, але тут Оксен так глянув на неї, що Варвара відразу ж прикусила язика, відійшла мовчки до печі…
«Недобре тато роблять з Олесею», — думав тепер Оксен, лежачи поруч із жінкою.
