До цього сиділа на лаві, зігнувшись, — відходила після чоловікового «вгощенія», тепер же кинулася до нього, заголосила, як над покійником:
— Ой, убили ж, уби-или!.. Ой, людоньки добрі, та що ж воно таке робиться, коли чоловікові уже за одним махом усі зу-уби вибивають!
— Цить! — цитьнув на неї Гайдук, і стара слухняно змовкла, тільки сьорбала носом, підбираючи сльози.
Гайдук же старанно обтер зуба, подивився на нього і так, і сяк, наче приміряючи, куди його тепер вставити, а потім заховав до гаманця: не пропадать же добру, і аж тоді вже пішов за Оксеном до мисника.
Довго пирхав-хлюпав водою на закривавлений вид, попросив навіть:"
"— Хлюпни й на голову, — повернувся до столу, як після святої купелі: мокре волосся пригладжене, в очах — загадково-задоволений поблиск:
— Так отак, знацця, батюшко, пригощають? Бачили тепер, чим оця власть нас годує?
Гайдучиха знову спробувала вдарити в голос, Гайдук тільки зиркнув — жінка злякано затулила долонею рота.
— Що на це скажете, панотче?.
. Другу щоку підставляти?.. Одного зуба вивалив — нехай і другого вибиває?.. — А що батюшка збентежено мовчав, не знайшовшись відразу на відповідь, то Гайдук сам відповів за нього: — Ні, батюшко, тепер одними заповідями Христовими на ногах не втримаєшся! Тепер такі вовчі закони, що другу щоку підставиш, то й голову разом з тією щокою відірвуть. Зуб за зуб, око за око — оце тепер наша заповідь!.. А отой волоцюга нехай начувається! — погрозив Гайдук кулаком у бік села.
— Це йому не двадцятий рік — наганом із дядька душу витрушувати! В губернію, в Харків піду, все хазяйство по вітру пущу, а кари на нього доб’юся!
На цьому й закінчилося невеселе весілля. І хоч Оксен, якого трохи мучила совість (не заступився ж!), не пускав:
— Та куди ж ви поспішаєте, ще рано! — запрошував до столу, пригощав: — Випийте ж хоч іще по одній — погладьте собі дорогу! — Гайдук як одрубав:
— Пора! — Бажання помсти осідлало його, і, здавалося, помри він тепер — у домовину не ляже, з могили вигребеться, щоб розквитатись з Ганжею.
Бо такий уже рід Гайдучий, з діда-прадіда затятий, сутяжний та непоступний: зачепи — за весь вік не відплачешся. Цим завжди й брали. На цьому й жили. І лихоманили всеньке село з роду в рід, від старого аж до малого.
«Що ж, удасться дядькові Михайлові поквитатися із Василем — дай йому боже здоров’я, — роздумував Оксен, проводжаючи Гайдуків аж за ворота.
