Обсіявся ними, як дрібним маком: ще не встигне одне сп’ястися на ноги, а вже друге виглядає з колиски, галченям роззявляє голодного рота.
— Бог-дав, — пояснював кожного разу Іван, збентежено чухмарячи потилицю.
— Бог, то бог, але й ти, Іване, добре, видать, підпрягався до бога! — сміялися дядьки.
— Е, що ви таке кажете — до чого тут Іван! — заперечували інші.— Ми, слава богу, теж не з лопуцька, та, бачите, далеко позаду. То в нього Хведора така…
— А до чого тут, сусіде, Хведора!
— А до того, сусіде, що в неї натура особенна…
Дядьки собі сміялися, а Іван не дуже зважав на ті людські насміхи: хай сміються собі на здоров’я, з посміху люди бувають; а от підростуть сини, та виведе він аж дванадцять ораликів у поле, тоді подивимося, дорогі сусідоньки, кого завидки гризтимуть!
— Та де ж ти, Іване, тієї землиці настачишся? Дванадцять синів — то ж дванадцять господарів!
— І земля буде, — не піддавався Іван.
— То колись, за царя, росли б мої жебраками, а тепер — го-го!.. Тепер — наша властя: вона моїх синів у обиду не дасть.
Приходьченки росли дружні та заповзяті: горою стояли один за одного: як наваляться на когось гуртом, — ти їх одним кулаком, а вони тебе — двадцятьма. Навіть передостаннє (найменший ще в колисці), виставивши з-під коротенької сорочки брудненьке пузце, теж пнеться до гурту — ткнути і своїм кулачком.
Щонеділі вела їх Хведора до церкви. Найменшого несла на руках. Виступала попереду, огрядна, червонощока, як пава («Тій Хведорі народити, що яйце знести!» — казали заздрісно жінки), а за нею, взявшись за руки, ланцюжком одинадцять синів: старший — попереду, передостанній — позаду: йде перевальцем, поспішає, щоб не відстати від інших.
Ще не так давно Іван не вилазив з боргів — не так легко нагодувати з двох десятин отих пуцьверінків.
— І куди воно у вас дівається, Іване? Ви ж недавно змололи!
— Та змолоти-змолов, тільки й мої косарики, спасибі їм, не дрімають. Ще не вспіє, пробачте на слові, й вилупитись, а вже найбільшу ложку хапає.
— Вони й вас отак з’їдять, Іване!
— Дасть бог — не з’їдять, бо я жилавий.
Та ще як позичете мені мішечок пшенички, то вже якось уцілію: кину їм по шматку — вони про рідного тата й забудуть.
Отак пожартує-пожартує та, дивись, і йде з мішком за плечима додому.
Тепер Іванові легше: прирізала нова влада великий шмат поля, виділила коня й плуга, і Приходько серцем приріс до комнезаму та його ватажка — Ганжі Василя.
От і зараз — стоїть біля його хати, удає, наче просто так, випадково опинився на оцьому подвір’ї.
