— Ти кого стережеш?
— А, це ти, Василю! А я й не впізнав. Бачу, суне якась мана: бугай — не бугай, а щось на нього схоже…
— Кажи, чого прийшов, — обриває нетерпляче Ганжа: натомився сьогодні, хоч у перевесло лягай, йшов — мріяв пошвидше пірнути в постіль.
— Хто, я?
— Та ти ж!
— А я так: ішов та й зайшов. Став та й стою.
— А ось я тобі по потилиці надаю — ти в мене постоїш! — погрозився Ганжа. — Тобі що: іншого місця не знайшлося — витрішки пасти?
— І чого ти, Василю, такий скаженющий? — опасливо відступаючи від Ганжі, спитав Іван.
— Як повернувся з того повіту, так наче тобі хто кільце в губу вставив: все — бу та бу! А нема, щоб по-людському!
— З тобою, чортом, спробуй по-людському… Кажи краще, чого тут стоїш, бо, їй-богу, прожену!
Іван ще далі відступив од Ганжі:
— А сердитись будеш?
— Чого б то я мав сердитись?
— Ну, гаразд, іскажу. Стережемо, щоб твою хату не спалили.
— Хату? — здивувався Ганжа. — А хто її має палити?
— Та звідки ж я знаю!.. Люди кажуть, Василю, а вже як люди взялися казати, то рано чи пізно, а накрячуть… От ми й рішили: ночувати в тебе по черзі…
— Це, значить, щоб удвох веселіше горіти було?
— От-от, — засміявся Іван.
— То, може, до хати пустиш, бо в ногах правди немає.
— Що ж з тобою поробиш: заходь, рятувальнику!
В хаті Ганжа засвітив лампу, запросив гостя сідати. Не поспішаючи, дістав кисет, став лаштувати цигарку, Іван заворушився й собі: понишпорив в одній кишені, лапнув по другій, досадливо мовив:
— Отже бісова жінка!
— Що там таке?
— І казав же: насип у кишеню тютюну, так вона насіння насипала… А щоб же тобі чортяка жару за пазуху всипав!.
.
— На мого."
"— І чого мені так не поталанило в житті, Василю? — далі ремствував Іван, коли вони, скрутивши цигарки, закурили від одного сірника. — В людей жінки як жінки, а в мене — чортяка з рогами! Я їй — стрижене, вона мені — кошене. Отак і любимося весь вік, аж хата двигтить… Бач, насіння насипала! Знала ж, чортяка руда, що я при своєму хворому зубові на лускання оте й дивитись не можу, так нарошне ж всипала!
— А може, й не знала, — в’яло заперечив Ганжа, — може, й не нарошне.
— Та як же, Василю, не нарошне, коли я вчора у Хоролівці до дохтура із своїм зубом заходив!
— Ну, й що, помогло?
— Як мертвому кадило, — махнув рукою Іван. — Хіба тепер дохтура! Пів-Хоролівки оббігав, поки знайшов, а знайшов, показуй зуба: «Порятуйте, — кажу, — бо вже й жити через нього, розпроклятого, не хочеться», — так він і дивитись не захотів!..
