Такий уже був Петро Нешерет, що не тільки кисетом — останнім поділиться, аби тільки догадався попросити в нього. Його частенько таки оббирали, користуючись отією дитячою щедрістю, а він тільки блимав довірливо очима і не прибавляв собі практичного розуму. Позичає, бувало, в нього сусід мішок пшениці, Христом-богом клянеться, що віддасть з нового врожаю, а там, дивись, і забув. Петрові вже самому хоч за торбу та до людей: у хаті борошна — як вітром видуло і п’ять голодних ротів, а от не насмілиться піти до сусіда за позиченим: краще помре, аніж нагадає про отой мішок! Отак якось і вийшло, що прогосподарювала людина до сорока років, а нажила тільки мозолі на долонях.
Біля Нешерета примостився Максим. Погойдує ногами, уникає поглядом Ганжі: образився. Відразу ж після пожежі просив дядька Василя жити в них, — хата велика, їх тільки двоє — мати та він, тож місця вистачить всім, але Ганжа відмовився: «Спасибі, Максиме, я вже найшов собі квартиру в сільраді»."
"Поки смалили цигарки та скаржилися на посушливу осінь («Дощу б тепер — усе вуха підняло б!» — «Ото бог нас карає: відцуралися бога, то й він нас забув!» — «Та-ак, молебень оце справити б…» — «Молебень? Годі вже, ввесь вік молимося, а багато бог нам поміг? Тільки й того, що отим патлатим останній шматок несемо!» — «Ой, що ви таке, Василю, кажете! Мені аж сидіти біля вас страшно!» — «То й не сидіть — пройдіться пішечки…» — «Пересідай, Марто, до нас, ми богомільні!» — «Еге ж, богомільні, а куди ото очі свої запускаєте?» — «Так то ж він, Марто, причаститися хоче!» — «Ось як розкажу вашим жінкам, соромітники, вони вас причастять!» — поки отак гомоніли, то й незчулися, як доїхали до Мартиного поля.
Зупинилися, випрягли коні, познімали плуги, пройшлися по давно не ораній, не сіяній, порослій бур’янищами землі, і в кожного аж заболіло на серці.
— Так-так… — протягнули враз споважнілі дядьки і більш не сказали нічого. Мовчки повернулися до возів, Стали лаштувати плуги.
Перший пройшов плугом Ганжа.
Провів із кінця в кінець — напнув, як струну, тугу чорну борозну, і коли зупинився, оглянувся — так і здалося, що вона забриніла під пружним, напористим вітром. А вже слідом за ним ішли інші орачі — міцно тримали чепіги, щоб не зробити огріха, вивертали широкими лемешами землю — бур’янами донизу, і з кожним гоном все ширшав і ширшав масний чорний струмок, розливався у річечку, а потім і в річку, і вже ціле озеро розлилося-розплескалося на занехаяному полі.
