— Як ти думаєш, Оксене: може, що назирателю дати?
— Як хочете, — буркнув байдуже Оксен.
Гайдук вибрав найдрібнішу крашанку, найменший пиріжок, довго виважував у руках, нарешті, вирішив:
— Мабуть, не треба. Їм пельку нічим не заткнеш, а з тюрми все одно не випустять.
— Треба було вам Ганжу палити! — не втримався від докору Оксен.
Гайдук засопів, порипів ліжком, блимнув лихим оком:
— Ти що, мо’, продавать мене зібрався?
— Хто б вас там продавав!
— Гляди!
І надовго поринули в мовчанку.
Як завжди в найскрутніші хвилини, Оксен вдався до бога. Молив його палко й щиро, щоб врозумив, просвітив, вказав порятунок, а Танина записка ворушилася тихенько на грудях, нашіптувала гаряче й звабно: «Дуже чекаємо… чекаємо… чекаємо…»
Аж під ранок твердо вирішив: він не буде брехати. Адже сам господь бог заповів не оскверняти вуста свої брехнею, казати тільки правду. І він піде до слідчого, як на сповідь, нічого не убавить, але нічого й не додасть до того, що було.
«Сам бачиш, господи: не заради того, щоб урятувати шкуру свою, а тільки дотримуючись святих твоїх заповідей, я не оскверню вуста свої лжою!»
Помолившись, з серцем, повним спокою, з прояснілими очима заснув міцно Оксен."
"Після того, як Івасюта сказав слідчому, що Гайдук у нього не ночував, його звели віч-на-віч із старим.
— Громадянине Івасюта, ви стверджуєте своє свідчення, що Гайдук не ночував у вас у ту ніч, коли загорілася хата Ганжі?
— Стверджую, — тихо відповів блідий Оксен.
— Оксене! — закричав страшно Гайдук, вирячуючи очі.— Кажи правду, Оксене!
— Ви свідчите, що це правда?
— Як перед богом свідчу!
— Оксене! Я по твою душу і з того світу прийду!
— Виведіть заарештованих!
Через два дні відбувся суд: Івасюту виправдали, Гайдука засудили до розстрілу.
Гайдука вів із суду худенький конвойний з зовсім юним, що його ще й бритва не торкалася, обличчям. Супив грізно рідкі бровенята, погукував на перехожих, що зупинялися:
— Проходьте! Проходьте! — цілився багнетом важкенної гвинтівки в згорблену спину старого.
Гайдук ішов усе повільніше й повільніше. Поглядав зацьковано то вправо, то вліво, а недалеко від в’язниці раптом поточився-поточився, зламався в колінах, ліг на дзвінку промерзлу землю:
— О-ох, сил моїх уже немає!
— Уставайте! Чуєте, вставайте! — торсав його кінчиком багнета боєць.
