Довкола відразу ж почали збиратися цікаві, вже залунали повні співчуття, а то й осуду голоси:
— Бач, заганяли старого!
— Боже, що воно діється на білому світі!
— Та нащо ти його отим ружжом штрикаєш? Не бачиш хіба: він і так помирає!
Гайдук перевернувся на спину, жалісно скривив поросле брудною бородою обличчя:
— Людоньки добрі, пом’яніть раба божого Михайла!.. О-ох, не штовхай мене, синку, я й без цього помру!
Вкінець розгублений, конвоїр переклав гвинтівку в ліву руку, а праву, нахилившись, подав Гайдукові, щоб допомогти старому звестись на ноги.
Цієї миті й чекав Гайдук. Ще в суді твердо надумав: утікати! Тихцем витрусив з кишені тютюн, затис у руці і так і йшов, чекаючи слушної хвилини. І коли боєць нахилився над ним, Гайдук сипонув йому тютюном просто в очі.
Скрикнувши від несподіванки, боєць ухопився руками за очі, а Гайдук, хижим звіром скочивши на ноги, підхопив гвинтівку, клацнув затвором:
— Ану, хто смерті хоче?! Ну!..
Гублячи шапки й хустки, сипонули на всі боки на смерть перелякані доброхоти: стрибали через тини, аж лозиння тріщало, ломилися в хвіртки та ворота, рятуючись від лихої кулі.
Гайдук глянув на бійця, що осліпло крутився на місці: «Пристрелити?.. Так ще охорона почує…», — перехопив гвинтівку за дуло, пожбурив у город та й сам майнув через тин — де тільки й сила взялася в старечих ногах.
Тиждень блукав степом, не наважуючись завернути додому. Зацькованим вовком ховався по яругах, кожен шелест, кожен тріскіт примушував схоплюватись, вдивлятися в загадкову, вороже завмерлу пітьму.
В такі хвилини жалкував, що не захопив отієї гвинтівки з собою: все ж було б веселіше, надійніше, а тепер от що він робитиме з голими руками, коли його застукають гепеушники?
Підбирав на стернях почорнілі, вимочені дощами колоски, вилущував зернини, жадібно сипав до рота. На третій ранок підстеріг пастушка, що гнав на пашу худобу, відібрав полотняну торбу, пригрозив, страшно викочуючи очі:
— Скажи кому — під землею знайду, задушу, як щеня!
Пастушкових харчів вистачило ненадовго.
А коли голод став нестерпний, Гайдук врешті зважився: глупої листопадової ночі прокрався з городів до своєї хати, оглядаючись, постукав у вікно. Там зашамотіло, в запотілій шибі вималювалася біла пляма обличчя, глухо, як із могили, спитав синів голос:
— Хто?
— Це я, відчини, — прошепотів Гайдук, похололою спиною відчуваючи, як впиваються в нього з пітьми чиїсь насторожені очі.
Син відразу ж упізнав батька, метнувся в сіни, грюкнув засувом, відчиняючи двері.
