Сказав же: далеко не поведу, чого ж іще треба!
Звичні в усьому скорятися батькові, сини почали збиратися в дорогу.
— Потепліше одягайтесь, — командував Гайдук, — бо, може, прийдеться де й зимувати… А ти, стара, наготуй нам побільше сала, та пшона, та іншої страви: треба ж буде перші дні якось перебитися!
Кусаючи губи, щоб не закричати, Гайдучиха поралася біля торб, напихала туди все потрібне синам. «Ой сини ж ви мої, сини, — голосила вона мовчазним нагорьованим серцем, — та краще ж мені в домовині лежати, ніж отак вас виряджати! Що ж я робитиму без вас, одна-однісінька на цім світі, як же я житиму?» І вже капали важкі гарячі сльози на хліб — не треба буде синам його і солити!
Навіть Гайдука за живе взяли печальні ці збори.
Щось затремтіло в обличчі, якийсь теплий вогник — відблиск далеких років — загорівся йому в очах, коли він подивився на жінку, що горбилася над торбами, як над домовинами, і голос його був охриплий, коли він сказав:
— Що ж, присядьмо перед дорогою.
Важко сіли на лаву, вслухаючись у цвинтарну тишу, що виповнювала хату. Врешті Гайдук звівся, перехрестився, сказав до старої:
— Благослови синів, стара, дасть бог, скоро побачимося.
Вже не бачачи нічого за суцільною пеленою сліз, Гайдучиха клала хрести — махала рукою над покірно схиленими головами синів, а вони цілували по черзі її другу, наче неживу, неначе обламану руку.
— Питатимуть: скажеш, що пішли в Полтаву на заробітки, — наказував тим часом Гайдук, надіваючи шапку. — Ну, годі вже вам цілуватися, бо дорога далека, а ночі лишилося — на один понюх…
— Де ж мені вас, синочки, шукати? — простогнала Гайдучиха.
— Треба буде — самі об’явимося, — заспокоїв її Гайдук.
— Ти краще тут за хазяйством наглядай, кабанчика стережи, щоб ноги не зламав, а нас дідько не візьме!.. Ну, з богом…
І пішли Гайдуки — пірнули в темряву. Не дорогою, не стежкою навіть — городами, а потім полями, щоб не зустрілася жодна жива душа, не видала, не продала, щоб не попастися в руки гепеушників Ляндера чи комнезаможів Ганжі, які чигають на них, мабуть, і вдень і вночі.
