Адже навіть у Ляндера не бачив Оксен такої блискучої шкуратянки, такого червонющого картуза!"
"Оксен обережно, наче до живої істоти, доторкнувся до чорної лискучої поли, пом’яв поміж пальцями м'яку еластичну шкіру: «Хромова! Скільки 6 то пар чобіт можна було пошити!» І вже з острахом прочинив двері до кухні, не хазяїном — гостем просунув голову в отвір: можна?
За столом сиділи Федір і Таня. Розчервоніла, з великими сяючими очима, Таня слухала брата, а він сидів на покуті, там, де сідав тільки Оксен, — широкоплечий, дужий, веселий, у чистій Оксеновій сорочці (не побоялася чоловіка — дістала святкову з скрині!), що, незастебнута, відслонювала могутню шию і густе чорне волосся на грудях, і щось оповідав, поблискуючи з-під вусів міцними вовчими зубами.
Таня досадливо обернулася на стукіт клямки, бо вона хотіла подовше залишитися наодинці з братом, і якесь сум’яття відбилося в її очах, коли вона вгледіла чоловіка. І вся вона одразу якось померкла, згорнулися, як квітка, коли на неї дихнули холодом, стулилися, зігнавши легеньку усмішку, губи, зблідли щоки, й темні тіні звично лягли під очима.
Федько ж сидів за столом, дивлячись прямо на Оксена чорними, як смола, очима, так, наче зважував, чи варт звертати увагу на оцього несподіваного зайду, чи послати його під три чорти, щоб не заважав розмові з сестрою. Швидко глянув на Таню, з її згаслого виду зрозумів, що це Оксен. Аж тоді звівся і, все ще поблискуючи міцними зубами, ступив назустріч господареві.
— Це — мій брат, — пояснила Таня. — А це, Федю, Оксен.
Привіталися: Федір — голосно, як циган на ярмарку, Оксен — тихо та насторожено. Сіли до столу: Федір — знову на покуті, Оксен — трохи збоку, постерегли ніякову тишу. Щоб якось зібратися з думками, Федір дістав коштовний трофейний портсигар: на блакитному полі — голісінька Леда із лебедем, обоє рожеві, наче щойно з яйця, лебідь цілиться дзьобом туди, куди гріх доброму християнинові й глянути, а під нечестивим отим птахом чимось гострим, мабуть, гвіздком, видряпано: «Оце я».
Натиснув на перламутрову кнопку — відскочила кришка, сяйнула позолотою, — простягнув до Оксена.
— Закуримо?
Оксен, ошелешений отією рожевою дамою, тільки покрутив головою: не курю!
— Треба курити! — сказав суворо Федько. Дістав цигарку, хвацько затиснув зубами, закурив, пускаючи догори кільця прозорого диму.
