Може, пригадала, як в оцій хаті, на їхньому весіллі, сидів почесним гостем Гайдук, обнімався і цілувався з її чоловіком? А може, перенеслася спогадами трохи пізніше, вже коли Оксен повернувся з в’язниці, коли покотилася чутка про Гайдука, що організував банду та й став грабувати і багатих, і бідних: обдирав усіх підряд, наче липку. Особливо стривожився Оксен, як одного разу йому розповіли, що Гайдук серед ночі напав на багатого хуторянина, вирізав усю його сім’ю: не пощадив ні старого, ані малого, тільки сам господар чудом урятувався від смерті: поїхав до млина та й затримався там на всю ніч.
"
"І досі пам’ятає Таня, як затремтіло обличчя в Оксена, аж губи побіліли від страху. Ніяк не могла зрозуміти причини того переляку: адже її чоловік і Гайдук були дуже дружніми; тільки відтоді Оксен, як лише доносилася чутка, що банда десь бродить довкола, тікав на ніч із хати. Навіть їй, Тані, не казав, де він ночує. Повертався під ранок, весь в соломі, ховав від молодої дружини очі, скрушно зітхав, хрестячись перед іконами:
— Ох, гріхи наші, гріхи!
Тані так і кортіло в такі хвилини спитати у чоловіка, де ж його ота віра в бога, без волі якого жодна волосинка не впаде з голови.
Але мовчала, тільки здригалася внутрішньо, коли пригадувала минулу ніч, сповнену жахного спання — не спання: гавкне Полкан — Таню так і підкине на постелі! Зарипить наче щось під вікном — серце в неї як не вискочить! І порожньо в хаті, і темно в хаті, і темрява ота пронизана синюватими тінями страху, що відбиваються від холодних снігів, — загорнули вони весь світ у білий саван, пролягли поміж розкиданими хатами безмежною пустелею: будеш гукати на поміч — не докличешся, будеш кричати — і крик твій загубиться поміж глибокими заметами, згасне, загине без сліду.
І що з того Тані, що Іван не схотів кидати разом із батьком хати: кожного вечора клав біля себе гостру сокиру — хай тільки поткнуться! Хай тільки зачеплять щось із їхнього добра! Від того ще страшніше було Тані: так, може, хоч змилувалися б оті бандити, забрали б усе та й пішли б, а полізе на них Іван із сокирою — всіх переріжуть, тільки Оксен і врятується!
От про це й подумала, мабуть, Таня, спостерігаючи, як щиро хреститься Оксен, бажаючи Федорові вдачі.
— А що, Таню, — ожив зовсім Оксен, — чи не час уже й почастувати дорогого гостя? Балачки балачками, а від цього ситий не будеш.
