Таня хоч і недавно частувала брата, рада знову подавати на стіл, тим більше, що й Оксен розщедрився, як ніколи: бач, он гукає, щоб сходила в комору та врізала шматок шинки, яку берегли на свята. Сам же сходив у погріб, приніс літрову пляшку наливки.
— Ви, Федоре, може, звикли до панських напоїв, тож не погребуйте нашим — мужицьким.
А наливка ж така, що склянку вип’єш — додому дороги не знайдеш!
— Нічого, ми звичні! — прицілюється оком до пляшки Федько. — Ми, зятьок дорогий, на фронтах хіба що смолу не пили.
Пудру і ту куштували.
— Пудрю? — дивується Оксен. — Та як же її можна пити, коли вона як те борошно!
— Можна. Раз я кажу, значить, можна… Розводили водою, ждали, поки відстоїться, а потім зливали й пили…
— І п’яніли?
— Та не так, щоб і дуже, — зам’явся Федько. — Живіт тільки обдимало, та, не при столі будь сказано, торохкали так, що пани ляхи аж голови в плечі вбирали!..
— І видумають же, прости господи: пудрю пити! — сміявся Оксен, витираючи очі.
Таня теж не витримала — засміялася, хоч не знала: бреше її любенький братик чи правду каже.
Оксен відкоркував пляшку, налив у три чарки: собі й гостеві по вінця, Тані ледь плеснув на дно — не можна, вагітна ж! Узяв свою чарку невміло, так, що аж хлюпнула червона наливка через край, урочисто мовив:
— П’ю за вас, Федоре, за весь ваш рід, за те, що поріднилися ви зі мною через Таню… Не знаю, чим я заслужив у бога цю милість… — тут голос Оксенів затремтів, затремтіла й рука та чарка в ній — по скляній стінці вогняною сльозою прокотилася червона краплина, зависла на пальці.
— Тільки такої дружиноньки дай бог кожному…
Таня схилила над столом голову — щось роздивлялася на білій скатертині чи, може, ховала очі, Федько ж, споважнівши, промовив:
— Хай же і вам щастить у всьому, Оксене!
Пили по-різному. Таня, ледь лизнувши, скривилась, відставила чарку: ух, і міцнюща ж! Оксен сьорбав невміло, немов у тій чарці був окріп, — ніколи ж до рота не брав, хіба що на великі свята вип’є з наперсток, а зараз незручно лишати, щоб, не дай боже, не образився дорогий гість! Гайдука ж їде ловити!.
. Федько ж поніс до рота чарку, як спеленану дитину: не хлюпнув, не сплеснув, тільки денце показав:
— А, їй-бо, непогана!
І не встиг Оксен досмоктати свою, як Федькова рука вже на пляшці:
— Ану покотимо й другу, щоб першій не так нудно було!
— То, може ж, закусимо! — жахнувся Оксен.
— Е, хто ж по першій закусює! — наливав у чарки Федько.
