— У нас, в ескадроні, хто після першої просив закусити, того посилали овечі бурубашки гризти!
І хоч-не-хоч довелося Оксенові братись за другу чарку: не знав, нещасний, з ким зв’язався!
Тільки заходилися біля закусок, зайшов похмурий Іван. Кинув непривітне: «Здра…», подивився осудливо на стіл, заставлений наїдками, дістав з полиці хлібину, відчикрижив шматяру, посолив густо сіллю, поніс до дверей.
— Іване, сідай-но до столу та випий! — гукнув сп’янілий Оксен.
— Ніколи мені з вами розсиджувати! — відповів грубо Іван.
— Он худоба непоєна.
— Хай Альошка напоїть.
— Альошки нема.
— Де ж він?
— А я знаю де! — роздратовано відгукнувся Іван. — Он у мачухи питайте, вона ж дома була!
— Іване, як ти розмовляєш! — гримнув кулаком по столу Оксен.
— Як умію, — вже тихше огризнувся Іван та й вийшов у сіни.
— Старший? — запитав Федір.
— Старший…
— З характером."
"— Усі вони тепер із характерами, — почав скаржитись Оксен: в голові йому вже шуміло, як біля водяного колеса, обважнілий язик погано слухався, очі стали маленькі й жалісливо моргали до світла.
— Колись як нас… учили? Слово батька — закон!.. А тепер, — і тільки рукою махнув — зачепив миску — добре, що Таня встигла підхопити, а то плакала б миска! — Забули бога… вигнали з серця страх божий… істинно…
— Істина у вині! — підхопив Федько та й знову спіймав пляшку. — Вип’ємо, дорогенький зятьок, щоб вороги наші дивилися та облизувались, а друзі щоб радувалися!
Оксен не опирався. Вихилив обпікаючу рідину, очманіло покрутив головою.
Федько не відставав від Оксена, поки не висушили пляшку до дна. І добився-таки свого: напоїв Оксена так, що того довелося вести попід руки від столу, як весільного батька.
— Навіщо ти його так? — докоряла братові Таня, коли Оксен, роздягнений та вкладений у постіль, одразу ж заснув.
— А що? — тихо сміявся Федько, потішений зробленим. — Хай хоч раз спробує справжньої моні.
— Гріх, Федю…
— Все, сестричко, гріх! — перебив її брат та й пригорнув міцно до себе.
— Ти краще, ніж ото дорікати, Олесю поклич. Де це вона поділася?
— Навіщо вона тобі? — насторожилася відразу сестра. Визволилась із братових обіймів, подивилася пильно ому в очі: що ще затіває її братик? Та Федько не опустив, не одвів своїх очей: дивись, сестрице, які вони в мене чисті та невинні, як у немовляти, як же можна про такі очі та подумати щось погане? Тільки вуса зраджували його: посіпувалися на кінчиках, як у кота, що нетерпляче чигає на здобич.
