І хоч Таня благала комах, що товпилися довкола: «Ідіть собі геть та дайте мені спокій!» — вони вперто лізли до неї; хоч Таня й просила їх: «Киньте хоч оту вашу ношу, бо мені і так тяжко!» — вони з сліпою упертістю несли її на своїх темних спинках, щоб переховати в Танине і без того наповнене серце.
То їй пригадувалася перша ніч із Оксеном, і не так перша ніч, як перший ранок, що наставав у Івасют ще задовго до того, як починала просинатись природа. Таня схопилася від якогось несамовитого крику, спросоння їй здалося, що когось ріжуть, і хоч вона вже прокинулася, крик отой все ще відлунював у освітленій примарним лампадним світлом кімнаті.
Під образами, весь у білому, як мана, творив молитву Оксен. Глянув на перелякану дружину, тихо засміявся:
— Злякалася? Наш півник і мертвого підніме!
Аж тоді зрозуміла Таня, чий несамовитий голос потрощив її сон."
"Івасютині півні славились на весь повіт. Виводило її, оту голосисту, невсипущу породу, не одне покоління Івасют, безжально стинаючи голови за найменшу провину: то голос не такий дзвінкий, то не першим починав співати, то поступився іншому півневі, а то й кури починали погано нестись.
І, мабуть, ота закривавлена дровітня та гостра сокира ще в яйці світила в очі кожному півникові, бо виростали вони один у один: не доспить, не доїсть, а таки не проспить усього, що йому належить зробити протягом короткого пташиного віку. Так обтопче кожну курку, що вона знесе потім яйце з добрий кулак, хоч і кричить, як несамовита. Так зустріне якогось гребенястого зайду, що з того тільки пір’я летить, тільки кров цебенить по дорозі до власного двору! І ще інші півні дрімають на сідалах посеред своїх зозулястих гаремів, а Івасютин уже розплющує невсипущі очі свої, лящить могутніми крилами й, витягнувши шию, глушить налякану тишу таким «кукуріку», що аж собаки виють з переляку! Уставайте, мовляв, господарі, годі пригріватися в постелях: у могилі належитесь!
Той півень став одним із Таниних кошмарів, божою карою, спокутою бозна за який гріх.
Тепер уже трохи звикла, вже не так навіжено стукотіло їй серце, а раніше, як прокинеться опівночі, то вже й боїться заснути: їй усе здавалося, що клятий птах тільки й чигає на те, коли вона задрімає, щоб одразу ж загорлати в неї над вухом.
Може, тому так хотілося спати. Особливо, коли доїла корову. Як тільки сяде на стільчик, стисне дійки, задзвенить молочними струменями в співучу дійницю: «ців-ців… ців-ців…» — так і злипаються солодко повіки, а голова стає важкою-важкою.
