І це — святі отці, служителі церкви, духовні наставники!.. Загине наша церква, загине… Своїми руками руйнуємо її, висмикуємо цеглину за цеглиною, а кричимо, що то — рука дияволових слуг, тавруємо анафемою кожного, хто шукає своїх шляхів до божого престолу…
Всі оці слова навівають на Таню страх. Щось незрозуміле й тривожне, якась чорна безвихідь мариться їй, і вона лячно кутається у велику мамину хустку, вбирає голову в плечі.
Але ранок такий, що отак довго сидіти не можна. Величним спокоєм та умиротворенням дише все довкола: небо й земля, трава й дерева, поля і гаї.
Свіже, омите росою сонце ще не встигло розжаритись, весело світить прямо Тані в обличчя. Вона примружує очі, і тоді на повіках спалахують маленькі веселки, мерехтять-переливаються усіма кольорами. І на душі їй стає так же чисто й урочисто, як і довкола, і вже засмучений голос діверів починає лунати все глухіше й глухіше, немов вона їде вперед, а він лишається на місці.
Та ось голос його знову наздоганяє Таню:
— Як тобі сподобався сусід, що сидів біля тебе?
— Як сподобався? — дивується Таня.
А чому він їй мав подобатись взагалі?.. Не лишив по собі ніякого виразного враження, не могла зараз навіть сказати, гарний він був на виду чи ні, бо дивилася на нього з висоти своїх сімнадцяти років: він був просто старий.
— Адже йому вже, напевно, років тридцять! — каже вона.
— Тридцять? — повторює дівер, неспроможний стримати посмішки на отаку дитячу наївність зовиці.— Йому вже за сорок.
— То він такий, як мій татусь!..
— Ну, не такий він уже і старий, — заперечує дівер.
— І не роки визначають вік людини, бо часто буває так, що тридцятилітній чоловік виглядає старішим за сорокалітнього… А твій сусід, Таню, дуже хороша, побожна людина…
— Він мені теж сподобався, — вирішує раптом Таня, пригадавши нарешті уважні очі, тихе, ласкаве обличчя.
— Він не може не сподобатись, — каже переконано дівер. — Коли б таких людей було в нас побільше, свята наша церква могла б бути спокійною… Ти тільки послухай, Таню, що він мені сказав позавчора, після божої служби… «Знаєте, я такий радий, такий радий: у мене вкрали чотири мішки пшениці!» — «Чого ж тут радіти?» — питаю.
А він — ти тільки вслухайся, Таню, — він мені й відповідає: «Як заходив до церкви, то не мав чим милостиню божим людям дати: гроші вдома забув. І так мене мучила совість під час божої служби, так мучила, що я й місця собі не знаходив!.. А тепер — нехай ота пшеничка буде моєю милостинькою…»
Таня мовчить, подавлена святістю отієї людини.
