— Щаслива, мабуть, його жінка, — врешті каже вона.
— У нього немає дружини.
— Немає?
— Він удівець. Дружину бог забрав три роки тому.
— І в нього є діти?"
"Голос Тані тоненький, мов ниточка: ось-ось обірветься — так їй жалко невідомих сиріток-дітей!
— Так, два сини. Один уже парубок, а другий — років тринадцяти.
Таня трохи розчарована, їй чомусь хотілося, щоб ті діти були зовсім маленькі, отакі невинні янголята в пелюшках. Щоб їх треба було носити на руках, годувати із блакитної чашечки, заколисувати, співаючи пісеньку про гулі, про кашку та борщ.
Дівер щось іще говорить, але Таня вже не слухає його. Обхопила руками коліна, обперлась на них гостреньким підборіддям — задумалась про щось своє.
Васька трюхик та трюхик, візок рип та рип, татова голова хить та хить, і Таня і незчувається, як дрімота затуляє їй очі своїми прозорими пальцями.
До Хоролівки од Яресьок добрих тридцять верстов та ще й із гаком…
Рахубна штука отой гак! Видумав його, мабуть, якийсь великий жартівник, чи не запорізький характерник, та й учепив у кінці кожного шляху, що простелились по неосяжних полях України.
— Чи далеко ще, дядьку, до Яресьок?
— Та ще добрих верстов десять із гаком.
Їдете годину, їдете другу. Стелеться під колеса дорога, спроквола розгортається перед затуманеним поглядом, як безконечний сувій полотна. Вже, здається, проїхали і десять верстов, десь має скінчитися й гак, а Яреськи як крізь землю провалилися!
— Добродію, до Яресьок далеко?
Добродій довго чухає потилицю, поглядає на вашого воза так, наче прикидає сам собі, чи вистачить його доїхати до Яресьок.
— Та як вам, щоб не збрехати… Ото бачите попереду хрест?.. Аж он-он!.. Дак люди кажуть, що від нього ще верстов так із п’ятнадцять… А щоб не обдурити вас, то іще, мабуть, треба добрячий гак накинути…
Отут і зіскочите ви з свого воза, як ошпарений, і, вдаривши у відчаї об лукаву дорогу отим, що у вас на голові,— брилем так брилем, шапкою так шапкою, — недобрим словом спом’янете жартівника, що поначіпляв на дорогах облудливі гаки…
Тож мудрий Танин тато не питав, чи далеко іще до Хоролівки, а, як тільки зсадив зятя біля його села та спустився в першу балку, зупинив кобилу і почав злазити з воза.
— Тату, ви за чим?
— За тим, дочко, що й пана з воза стягне.
Підтримуючи обома руками широкі штани самостійника, тато підтюпцем подався у лози, Таня ж сиділа, надуваючи почервонілі щоки, — ковтала сміх.
Тато повернувся, блаженно покректуючи.
