Розмахуючи кепочкою, представник ревгубкому повідомив, що й на Полтавщині влада перейшла до рук Рад, які будуть будувати соціалізм. А для цього, гражданки будущіє учительки, треба вдарити не тільки по недобитій світовій буржуазії, але й по тому, що лишилося у нас після неї, в «тому числі» по суцільній неграмотності трудового народу. І хоч ви, гражданки, не пролетарських кровей, а, так би мовити, із духовенства, яке теж є темною плямою, що лишилася нам від розпроклятої буржуазії, одначе ми вас просимо чесно трудитись і не піддаватися саботажу.
Ви повинні учити наших дєтішек писати й читати, щоб вони росли грамотними, а не так, як їхні батьки, тільки щоб, канєшно, без різного там опіюма… За що й буде вам від пролетаріату велика благодарность…
Замовк, відступив, світячи весняним обличчям, повернувся до начальниці, яка вже ледь трималася на ногах:
— А тепер, гражданочка, видавайте документи.
Так, з благословення нової влади, повернулася Таня додому взимку 1917 року народною вчителькою. На другий же день зібралася йти влаштовуватись на роботу, однак тато не пустив:
— Посидь, дитино моя, вдома, перечекай, доки пройде ця смута.
Годі з мене того, що мій син пішов служити антихристові.
Дома коїлося щось неймовірне. Тато згорбився та постарів, часто бухикав, хапаючись рукою за груди, носив чорні тіні під блискучими сухими очима. Мама вже не поралася весело біля печі, а зітхала та здебільшого плакала, затуляючи обличчя фартухом, і тоді краще було до неї не підступатись. У перший же день нагримала на Таню, а потім обняла її, припала мокрою від сліз щокою, гаряче просила:
— Доню, поговори!.
. Поговори з Федьком!.. Якщо нас не жаліє, то хай хоч над собою ізглянеться. Повернуться ж справжні власті — не минути йому шибениці!
Федько приходив додому пізно ввечері — ночувати. Тато із ним не розмовляв — відразу ж замикався у себе в кімнаті, глухо бухикав, але братові, здається, те мало боліло. Вривався до хати, веселий, збуджений, червоний з морозу, ставив у куток гвинтівку, жбурляв прямо на лавку кожуха з червоною широкою перев’яззю на рукаві, голосно командував:
— Мамо, давайте щось їсти!
Мама перелякано сичала на нього, трусила обвислими щоками:
— Тс-с-с, бузувіре!.
. Тато он доходить, а ти кричиш, як циган на ярмарку!
— Все ще кашляють? — питав Федір. — Треба б їм лікуватися.
— Та вже ж долікував рідний синок — хоч зараз у могилу, — казала докірливо мама, подаючи на стіл.
Федько на те нічого не відповідав.
