Вихідці з одвічних сутінок, вони не задовольнилися б тепер і сотнями сонць, жителі вузеньких вуличок та тупих коротких завулків, вони мислили нині лише всесвітніми масштабами, і якийсь Іван чи Микола, з сухарем в одній кишені й обоймою патронів у другій, у вітрами підбитій шинельці, в черевиках, що трималися на чесному слові, пер проти всього світу, затиснувши в руках гвинтівку, і до нього не підступайся із меншим, аніж світова революція.
Все для них було вирішене, все пізнане, раз і назавжди, з такою наївною і геніальною водночас простотою, що культурній, високоцивілізованій, оміщаненій Європі лишалося тільки дивуватися, жахатись, захоплюватись і молити своїх захирілих божків, щоб отим божевільним і справді не вдалося роздмухати «пожар міровой».
Отакі були Федькові знайомі, що приходили разом із ним «заморити черв’яка», наводячи на маму й сестер тиху паніку.
Але, окрім цих небажаних та незваних гостей, появлялися в їхній хаті й інші гості, яким були раді і тато, і мама, і Таня.
Майже щотижня навідувався Віталій. Приїздив у маленьких санчатах, власноручно тримаючи віжки: наймит його, збаламучений революцією, подався до «краснопузих», мало що не до Федькових товаришів.
Дівер заїжджав прямо на подвір’я, зіскакував на сніг — високий, ставний, вродливий, більше схожий на офіцера, аніж на священика, сам розпрягав коня, заводив до стайні.
— Ми б уже, Віталію, самі,— бідкалася мама, метушачись коло шановного гостя. — Ви б уже йшли прямо до хати.
— Нічого, мамо, ви не турбуйтеся, — відповідав весело зять.
— Ось кінь трохи охолоне, а потім Таня напоїть його, а тоді вже й підемо до хати… Ну, як тато?
— Ой погано йому, сердезі, погано… — починала свою тужливу пісеньку мама, Таня ж хапала відро і вітром мчала до колодязя: вона завжди рада була прислужитися діверові.
Обледенілий зруб горів проти сонця, наче велетенський діамант. Весело скрипів журавель, опускаючи довжелезного дзьоба в темне провалля, дзвеніла, стікаючи з повного відра, вода, так, наче вона на льоту замерзала і падала на чорне блискуче дно вже крижаними кульками.
Таня швидко перебирала руками по гладкій, відполірованій тисячами долонь деревині, перехилившись, хапала за мокру дужку відро, бігла до стайні.
— Вже… принесла… — видихає вона, сяючи на гостя радісними очима.
— Чого ж ти отак бігла, шалапутна! — докоряє їй мама. — Влетіла, як той вітер, у мене аж серце з переляку зайшлося!
— А вам, Таню, кланялися.
— Хто?
— Оксен.
