Наморщивши лоба, Таня намагається пригадати, де вона чула це ім’я.
— А пам'ятаєте, як ви влітку їздили в Яреськи?.. Сусіда мого пам'ятаєте?
Аж тепер пригадує Таня ласкаво-уважні очі, тихий голос, пшеничні вуси.
— Чомусь він став часто вас ізгадувати, — каже далі лукаво дівер. — Як зустрінемось, так і питає про оту гарну панночку, що сиділа з ним поруч.
Тут уже зацікавлюється й мама. Починає допитуватися, хто він такий, той Оксен, чи молодий, чи одружений, і Таня рада цьому маминому втручанню, бо паленіє вже так, що хоч багаття об неї розпалюй…
Оцю свою здатність червоніти до сліз Таня дуже ненавиділа і не менш мучилась нею.
Ще в дитинстві Федько не раз доводив її до плачу. Коли йому було нудно, він завжди приставав до сестри:"
"— Таню, почервоній!
I Таня відразу ж починала червоніти. Займалися щоки, червона краска розтікалася по обличчю, хлюпала аж на шию, їй здавалося, що в неї вже червоніють і спина, і руки, а клятий Федько все чіпляється до неї:
— Дужче, Таню! Дужче!
Тоді Таня, не витримавши, з ревом кидалась на брата, а він із сатанинським реготом утікав від сестри…
Відвернувшись од дівера, Таня вийшла надвір.
Настрій її був геть зіпсований. І чого він пристає до неї? Що йому треба?
Мала таку злість на отого… отого діверового знайомого, що, коли б він оце був тут, вона підійшла б до нього і суворо спитала б: «Слухайте, ви!.. Чого ви від мене хочете? Я ж вас не чіпаю!»
Хай би спробував щось їй сказати після цього!
Щоб показати діверові, як він її образив отим недоречним привітанням, довго не заходила до хати.
Взяла дерев’яну лопату й давай розчищати стежку — від колодязя на город. Кидала сніг направо й наліво, і він здіймався біленьким пилком, тихо плив у застиглому на морозі повітрі, вигравав маленькими райдугами проти яскравого, зледенілого сонця.
І думала про Олега.
Була на нього теж трохи ображена, хоч добре розуміла, що він ніскільки не винен… Що він у тому не винен… Що не приходить до неї щодня, не зустрічає на вулиці, не бере ласкаво за руку й не каже: «Яка ви, Таню, сьогодні гарна!» Що їй самій нудно, сумно до сліз, що вона іноді аж задихається від бездумного оцього життя і вже навіть найцікавіша книжка не може розраяти та потішити її.
Бо тут потрібен лише він. Щоб отак підійшов, отак узяв її руку, отак сказав…
«Капосний, капосний! — думає Таня. — Не може покинути оте своє училище та приїхати до мене. А тут мене обража-ають!..»
Таня не плаче.
