Але молодий ще тоді батюшка виявив неабияку твердість в розправі над непокірними! картав у грізних проповідях, сповнених громів і блискавиць, а не помагало — одлучав найупертіших від церкви: прополював безжально божу ниву од плевелів.
Незабаром про о. Діодорія покотилася слава як про дуже суворого та непохитного в церковних догматах священика. Мнив себе нещадно караючим мечем у руках спасителя, покликаним очищати ввірені йому душі од усякої скверни, і не раз твердив, що тільки страхом можна утримати людину від спокус диявола.
Потроху-потроху, та й забрав о. Діодорій владу над всіма своїми прихожанами. Знав про них все, а може, навіть і більше, що вони самі знали про себе. Хто із ким зустрічається і про що розмовляє, хто про що думає чи навіть збирається думати, скільки в кого майна і як у кого вродило, навіть коли в кого опоросилася свиня чи окотилась вівця. Все те не проходило мимо уваги святого отця, всьому він вів свою бухгалтерію, щоб не лишалася церква ані духовної, ані матеріальної частки.
Любив щонеділі, після служби божої, пройтися селом. Повагом, непоспіхом, як і личить духовній особі, з суворим обличчям, з важким хрестом на грудях. Ніщо не могло приховатися од його чіпких, пронизливих очей, і прихожани ставали аж меншими, зустрічаючись із батюшкою. Бо навіть не винні відчували за собою якусь провину! А він час од часу зупиняв одного, підкликав другого:
— Іване, щось я не бачив сьогодні твоєї жінки у церкві.
— Дак вона ж, батюшко, хвора.
— А хвороба чим лікується, як не святою молитвою? Дивися мені, Йване: тіло рятуєте, а душу губите!
І суворо простував далі, навіть не подавши Іванові руки для поцілунку. Знав, що Іван умре, а наступної неділі приведе свою жінку до божого храму.
Не давав руки і Оникію, хоч той і нахилявся, наставляючи потріскані губи.
— Не буде тобі мого благословення! Не буде! — метав блискавиці з-під грізно насуплених брів.
— Чим же я, батюшко, завинив перед вами? — кляк від страху Оникій.
— Не переді мною, нечестивцю, а перед богом! Який твій батьківський обов’язок? Виховувати своїх дітей у страсі божому, в покорі. А ти як їх виховуєш?
— Та хіба ж я їх, батюшко, не виховую! — пробував оправдатись Оникій. — Шкуру здираю — так їх виховую!..
