Не раз нашіптували у вушко батюшці богомільні бабусі, що витворяє головин баламута, а батюшка тільки хитав головою. Аж ось одного ранку, вийшовши за ворота, зіткнувся із бабою Горпиною, що бігла йому назустріч так, наче за нею горіло.
— Ой батюшечко, що я чувала!
Уважно вислухав її, наказав повторити. Тицьнув бабі руку, і доки вона цілувала із присмоктом, трясучи в релігійнім екстазі висохлою на опеньок задницею, стояв, випроставшись, роздуваючи хижо качиного носа: нарешті настав його час.
Готував чергову проповідь день, і другий, і третій. Про нерадивого батька і блудного сина, віровідступника, який зважився на такий богохульний, такий сатанинський вчинок, що від нього кров холоне в жилах і стає дибом волосся. Вирвати хрест святий із могили та й кинутись із ним у бійку… Змалював образ тієї маленької дівчинки, що спочивала в могилці, того невинного ангела, душа якого перебуває зараз біля престолу божого, такими зворушливими, проникливими фарбами, що жінки ридма ридали, а чоловіки сякалися та проводили кулаками попід очима.
І обрушив увесь гнів, всі божі громи та блискавиці на голову нечестивця, який насмілився сплюндрувати могилу, який — страшно й подумати! — вирвав святий хрест та й молотив ним, немов ціпом, чужих парубків!
Храм затамував віддих. Страшні і грізні були в ті хвилини лики богів і святих, а ще страшнішим, ще грізнішим був о. Діодорій. В золочених ризах, з розпростертими над головами прихожан руками, з двома нещадно караючими блискавицями в обох тих руках.
Метне їх донизу на голови грішників — і вдарить страшний грім, і розколеться земля, і ковтне тих, кого задумав покарати о. Діодорій!..
Того ж дня, пізно ввечері, притьопав до панотця голова. Просив милосердя, каявся, валявся в ногах. Роздуваючи ніздрі, дивився о. Діодорій на повергнутого в прах ворога свого, впивався відчуттям перемоги. Але руки не подав. Не поступився, не простив, не дав розслабити своє серце, затверділе у святому гніві на віровідступника.
І наступної неділі прокляв, відлучив од святої церкви нечестивого сина голови.
Після того випадку схилилися перед о. Діодорієм і світські власті села. Кожне слово його стало законом, кожне бажання — наказом. Навіть урядника селяни боялися менше, аніж свого грізного батюшку.
Отак і княжив о. Діодорій довгі роки, неподільно та всевладно, у своєму селі.
