Хотів — карав, хотів — милував, творив суд та розправу, і коли проходив після божої служби вулицями — все село спішило зігнути спину та понижче вклонитися, аби запобігти суворого гніву панотця. Так і дожив би свого віку, помер би грізним владикою, і плакали б невтішно парафіяни, проводжаючи його в останню путь… Плакали б невтішно і щиро, бо одним із найдивовижніших парадоксів людської натури є те, що чим суворіший та нещадніший до них володар, чим більше знесе він голів та потрощить ребер, тим голосніше ми побиваємося, тим жалісніше тужимо, коли доля врешті-решт змилостивиться над нами та й загребе його до могили… Отак і процарював би о.
Діодорій, коли б не тисяча дев’ятсот сімнадцятий рік."
"Громом з ясного неба звалилася на о. Діодорія звістка, що цар зрікся престолу. Сприйняв це як зраду з боку царя, як підступність свого вінценосного спільника. Не міг простити того Миколі, не міг зрозуміти! Поступитися владою, добровільно віддати її в чиїсь інші руки? Та йому хай би руки виламували — не випустив би скіпетр! І після Лютневої революції, і після Жовтневої, і в громадянську війну лишався непохитним монархістом.
Виглядав нового царя, нового Іоанна Грозного, який не побоїться потопити в крові половину роду людського, аби врятувати єдину та неділиму, оплот віри православної.
Те виглядання затягнулося довше, аніж сподівався о. Діодорій. Цар все не приходив, і влада поволі спливала із рук о. Діодорія. Тож не дивно, що в той же день в потаємній розмові з Гайдученком допитувався з юначою нетерпеливістю:
— Коли ж, коли вони почнуть?.
.
— Вже недовго лишилося, батюшко… Тільки мало просто чекати…
— А що маю робити?
Тут Микола став викладати те, за чим його, власне, й послали з-за кордону. Чи не думає батюшка, що йому треба докласти власних сил до святої, загальної справи? Готувати, так би мовити, грунт для сівачів, котрі прийдуть сюди, аби знищити більшовицьку владу?
Батюшка думає: як це робити? В який спосіб?..
На це у Миколи готова відповідь.
— Треба, батюшко, перш за все знаходити спільників. Отаких, як ви, відданих нашій справі людей, що до того ж уміють тримати язика за зубами…
— Спільники будуть, — пообіцяв о. Діодорій. — А що далі?
— А далі ми почнемо, батюшко, збирать інформацію. Про Червону Армію, де яка частина розположена, яка зброя, скільки людей, які у них настрої… Про воєнні заводи… Як бачите, робити буде що, аби тільки була охота.
Та о. Діодорію не позичати тієї охоти.
