Діодорія такою добірною лайкою, що в того аж руки затіпались дати нахабі ляща.
— Пся крев… вашій мамі! — вдався до польської Микола, коли забракло своєї.— Хто вас просив розпускати язика?
— Я ж думав… — почав був о. Діодорій, але Микола не дав йому договорити.
— Знаєте, що вам за це треба зробити?.. Скажіть спасибі, що це я, а не хто інший!..
Тремтячими пальцями дістав портсигар, вийняв цигарку. Затиснувши в зубах, довго чиркав коліщатком запальнички, оминаючи поглядом о. Діодорія, що стояв ні в сих ні в тих.
Врешті запалив, жадібно затягнувся димом. Від того ніби трохи подобрішав, сказав уже іншим, примирливим тоном:
— Що ж, погарячкували й досить… — Ще кілька разів затягнувся, запитав: — Він такий, що і в гепеу побіжить?
— Казав, щоб я одумався, — відповів о. Діодорій ображено: хоч і відчував за собою провину, все ж не звик, щоб на нього отак кричали. — Думаю, не піде.
— Тож-то, що думаю! — з досадою промовив Микола. — А мені треба, щоб він напевне не пішов!
Ще кілька разів затягнувся, кинув «бичок» на долівку, розтоптав каблуком.
— От що, батюшко: розкажіть, як до нього попасти.
— Ти що задумав?.. Впіймають!
— Що я — дурний, щоб удень ходити! А ніч нащо?
Отець Діодорій, присівши навпочіпки, став малювати пальцем прямо на долівці, як пройти задвірками до о. Віталія.
— Як побачиш колодязь, то бери зразу вправо. Прямо не йди — прямо сільрада.
— Умгу, — стежив за його пальцем Микола.
— Отак забирай вліво, вліво, та й вийдеш на майдан.
А там якраз і впрешся в хату. По штахетах узнаєш. Штахети нові…
— Що ж, втраплю… Моліться ж, батюшко, щоб не збився, бо доведеться вам приймати гостей з гепеу!
Отець Діодорій тільки засопів. Важко звівся, обтрусив із колін пилюку, не глянувши більше на Миколу (вмиратиме — не простить йому отієї лайки!). Нагримав на матушку, визвірився на дочку, неприкаяною тінню заходив по світлиці. Намагався не тільки бога — самого себе переконати, що він не відає, з якою метою збирається Гайдученко відвідати о.
Віталія. То Миколина справа. Йому ж, Діодорію, вистачає своїх клопотів, своїх турбот.
І доки о. Діодорій отак присипляє власне сумління, Микола збирається в непрошені гості. Не набира подарунків господареві, щоб задобрити його, — і так мав, чим пригостити, аби відбити назавжди охоту іти в ДПУ. Невеликий той гостинець важить всього кілька грамів, а спробує його о.
