Віталій, то й ляже покірно Миколі до ніг: топчи, мене, лихий гостю, вбивай мене в землю, роби що хочеш зі мною…
Діждавшись пізнього вечора, вирушив у дорогу. Прямо над головою вовчою тічкою сунули хмари, гналися за місяцем. Він чимдуж котив од них, виривався, німо кричав, роздираючи рота на перекошенім од жаху обличчі. Та вони таки наздогнали його, навалились, підім’яли під себе, і він, втрачаючи сили, виринув із під них раз… виринув вдруге… та й щезнув. І від тієї мовчазної боротьби, від того німого конання нічного владики моторошні тіні поповзли по землі, скрадаючись до всього живого, і вже, здавалося, сама ніч заклацала вовчими іклами, засвітила хижо очима.
В такі ночі чиняться злочини, проливається людська кров."
"Микола благополучно пробрався до хати о. Віталія. Тільки раз, уже посеред села, стрілися парубки, що повертались із досвітків. Йшли тісним овечим гуртом, стиха перемовляючись, бо і на них нагнала смуток оця темрява. Пройшли, протупотіли, прокивали гостроверхими чорними шапками — Микола, діждавшись, поки за ними затихне, виліз із-під тину та й знову рушив уперед.
Хата о. Віталія довірливо біліла стінами, темніла заплющеними вікнами. Тихим спокоєм віяло од неї, спокоєм і сонним теплом, і всі оті потворні тіні оминали її стороною та й повзли поміж інші хати.
Микола постояв, прислухався. Було тихо, мертво. Пітьма ще густіше навалилася на землю. Тоді Гайдученко постукав у двері.
По той бік зашамотіло, зачовгало, і чоловічий заспаний голос запитав:
— Хто?
— Я, — відповів Микола, навалюючись тілом на двері.
— Хто, я?
— Та це я, батюшко! Тато вмирають, то послали по вас…
— Це ти, Миколо?
Холодний піт враз оросив Гайдученкові чоло. Він дико оглянувся, бо здалося, що потрапив у пастку, що його зараз схоплять за лікті. Лише тоді, коли о. Віталій нетерпляче перепитав:
— Миколо, це ти? Чого ж мовчиш? — лишень тоді зрозумів, що це просто збіг імен, і поспіхом відповів:
— Я, батюшко я!
Брязнула клямка, відчинилися двері.
В сінешній пітьмі забіліла висока постать. Та пітьма немов засмоктала у себе Миколу: він ступив уперед і вистрілив раз, а потім і вдруге…
Отець Віталій ще якусь мить стояв, а потім, застогнавши, підкосився Миколі під ноги. Кілька разів схлипнув, мовби маленька дитина, пойорзав головою, мовби зручніше умощуючись, та й занімів. Микола перескочив через забитого, ступив до кімнати: назустріч йому кинулася ще одна біла постать, так наче о.
