— І будинок під школу віддав добровільно?
— Еге, самі віддали, самі, ніхто їх не силував!
— Так і на сходці сказали…
— То що ж це виходить, товариші жіночки? — звівся на ноги Гінзбург. — Ваш священик був прекрасною людиною, не виступав проти Радянської влади, навіть більше: закликав визнавати, коритися їй, віддав добровільно будинок під школу, а ми взяли та й убили його! Яка рація була нам убивати отаку корисну Радянській владі людину? Якої вигоди хотіли ми цим добитися?.. Адже невідомо, кого пришлють на місце забитого.
Може, такого, що почне молитися проти Радянської влади, підбурювати трудящих. Немало ж іще таких служителів культу, що сплять і бачать, як би повалити владу робітників і селян…"
"— А хто ж тоді їх устрелив? — захищалась уже Варка.
— От для цього ми й приїхали, щоб вияснить та розібратися…
— Дак вони ж їх різати збиралися!
— Не різати, а тільки кулі дістати. Є у нас підозра на одного бандита, — злукавив Гінзбург. — Але цю підозру треба підтвердити фактами…
— А нащо йому, бандитові тому, батюшку та матушку було вбивати? Він же й пір’їни із чужої хати не взяв!
— А може, на те, щоб підбити вас на виступ проти влади, — відразу ж знайшовся Гінзбург.
— Може, це не просто бандит, а замаскований білогвардієць, агент світової буржуазії… — кував гаряче залізо секретар повіткому. — Тож допоможіть нам виявити справжнього злочинця, бо ми не менш зацікавлені в тому, щоб докопатися правди…
Лише тепер, коли Гінзбург відчув, що він переміг, коли навіть найбільш войовниче настроєні жінки, отакі, як оця Варка, що погодитись погодилась, а й досі, бач, не випускає із рук свого трофея — пом’ятої, пошарпаної, з пообриваними стрічками безкозирки голови сільради… коли навіть отакі жіночки сказали мов з примусу: «Що ж, якщо так уже треба… Хіба щоб спіймати отого бандита…», коли й чоловіки, що встигли повернутись до гурту, закивали чубатими головами: «Що треба, то треба… А ми що ж… Ми не проти…», — лише тепер відчув секретар повіткому, в що обійшлося йому оце півгодинне напруження.
І йому, хто не переносив тютюнового диму, раптом захотілось курити. Може, тому, що дуже вже сіпалася права щока, прямо-таки витанцьовувала кожною жилкою; може, тому, що тремтіли руки; а може, тому, що весь був розбитий нелюдською втомою і хотілося лише одного — опинитися десь на безлюдді, сісти під якимось деревцем, обпертись об нього спиною, заплющити очі…
Похорони відбулися на третій день вбивства, у неділю, в ясний та погожий день.
