Сумно бемкав дзвін, терзаючи серця, спливали сльозами родичі забитих. З’їхалося багато духовенства оддать останню шану покійному, зібралося багато людей. З усіх навколишніх сіл, і з Хоролівки, і з Шишаків, і з Великих Багачок — коли влилися в похоронну процесію, то не було їй кінця-краю. Люди йшли, поважні, сумні, а над їхніми головами плинув багатоголосий спів батюшок, перемішаний із маревним димом ладану, голосінням жінок, тягучим бемканням дзвона. І від того, що він бемкав один, так наче скаржився на сумну свою одинокість, ще дужче брало за серце, стискало за горло…
Домовини пливли та й пливли двома печальними човнами над людською річкою, що несла їх вперед, до останньої пристані.
Там уже на них чекала широка могила — по крутих обструганих стінах з тихим шерхотом осипалась земля, свіжонамазаною долівкою жовтіло глибоке дно. На довгих сувоях полотна опустяться туди оті човни, стануть один попри одному, щоб і в смерті не розлучатися поміж собою, і, дотримуючись прадавнього, освяченого дідами-прадідами звичаю, кожен візьме в руки землі та й кине донизу: земля вам пером!
На похоронах були Таня й Оксен, була мама і найстарша сестра Танина Ліда з дванадцятирічною дочкою.
Маку весь час вели попід руки, вона ледь переставляла набряклі ноги та все кликала: «Зінонько!.. Зінонько!» Кликала, немов дочка могла її почути та й озватись із домовини. — Таню підтримував під руки Оксен, бо вона не бачила дороги за пекучими мовчазними слізьми. Ліда ж голосила так, що всі найбільше жаліли її: ото побивається, ото крає своє серце! Дочка тримала її за руку, розгублено оглядаючись на чужих, не знайомих їй людей.
Поміж священиків був і о. Діодорій. Не міг не з’явитися, щоб не подумали чогось лихого. І зараз виступав у золотих ризах, вимахуючи срібним кадилом, і обличчя у нього аж чорне, і на нього теж із співчуттям поглядали люди: мабуть, дуже дружили з покійним батюшкою, що отак перевелися! А коли б хто спробував заглянути йому в очі, то не побачив би очей: провалилися вони в чорніючі ями, і тільки моторошний відблиск нагадував про їхню присутність.
Десь позаду, поміж попадями та попівнами, дибала й матушка о. Діодорія: спливала щедрими сльозами. Віронька ж не приїхала, у Віроньки боліла голівка.
Поховавши, повільно розходились. Лише діти пташиними зграями розліталися із кладовища, але що із них візьмеш, скільки там іще того розуму!
Духовенство, родичі та найближчі знайомі похованих прямо від могили попрямували до хати, в якій жив о. Віталій, пом’янути небіжчиків.
