Фарфоровий посуд, срібні набори ножів та виделок, білосніжні стоси простинь та скатертин, дорогі меблі з полірованого червоного дерева, інкрустовані жовтою та червоною міддю, стільці, крісла й дивани, обтягнені червоним невитертим хромом…
— Як знаєте… Як собі хочете… — сказала мама, коли спробували підступитись до неї за порадою, як ділити. Та й затрусилася в німому плачу.
— Відстаньте! — гнівно кинула Таня, коли звернулись до неї.— Чуєте: відстаньте од мене!..
З усього сестриного добра взяла б тільки ляльку — оту блакитнооку дівчинку з оксамитовим бантом, з по-линялою від часу сукенкою.
Та й то не зараз, бо іще ж і не охолола на могилі земля, зігріта в людських долонях. А вони…
Особливо ненавиділа зараз Ліду. За отой її голосний плач, за отой крик на кладовищі над труною, коли намагалася кинутися вслід за сестрою в могилу, а люди, плачучи, її утримували. («Цікаво, чи й справді б отак поривалася за сестрою в могилу, аби не була певна, що хтось її затримає?») А, повернувшись із кладовища, порахувала виставлені на стіл тарілки та чашки, щоб часом не вкрали.
Перенишпорила всі закутки, аби часом чогось не забути. І зараз, не приховуючи жадібного тремтіння рук, лічить он простирадла, роздивляється на світло, яке нове, а яке виношене. Хай уже б Оксен… Оксен — чужий, а ця — своя, рідна сестра!
Мама все торкалася долонями очей, наче хотіла пересвідчитись, чи вони ще на місці, і тоді важкі сльозини вислизали з-під її пальців, капали на груди. Таня пригортала до себе стареньку, нашіптувала, наче маленькій:
— Ну, годі, мамо, годі… Що ж поробиш, на те воля божа…
Скільки вони отак просиділи — півгодини, годину, три — Таня не знала.
Час немов зупинився, його немов теж прикопали в отій страшній ямі, що поглинула дівера й сестру: простір увесь стиснувся, зібгався у маленький сіренький клубочок, повний похмурої безнадії, безпросвітного смутку. Таня дивилася на маму і думала, як їй, мабуть, важко жити на світі. Одинокій, забутій всіма, а хоч і не забутій, то все одно одинокій, бо вони ж, діти її, розбрелися, хто куди, і вже самі мають дітей, вже самі стали матерями.
А ще важче — втрачати дітей. Дивитись на них, краючись власною безпорадністю, припадати до них, терзаючись власним безсиллям. Бо не можна ні вмерти за них, ні хоча б прийняти оті муки, через які вони пройшли перед своєю смертю. Звивалася б, корчилася б — не переставала б дякувати спасителеві за велику ласку: за те, що дозволив дітям хоч померти безболісно, якщо вже захотів забрати до себе.
Спаситель?..
