Та ось Федько поворухнувся, перевів на дружину мерехтливі очі свої, й Олеся, вдячна йому за оцю ніч, за те, що він є на світі, пригорнулась, поцілувала у щоку і, не знаючи вже, як і віддячити йому, ще раз запитала:
— Федь, ти ж покличеш гостей?
— Покличу, — відповів їй нехотя, бо йому, мабуть, зараз були байдужі і оті гості, і все на світі, крім цієї ночі, та дерев над головами, та місяця в небі, та золотистих зірок. Потягнувся, склепив повіки. Вона теж заплющила очі, поринаючи в солодку дрімоту, але навіть вві сні радісно відчувала на своїх грудях гарячу, важку чоловікову руку…
Отак вони й спали, заколисані ніччю, — вся земля була їм колискою, що тихенько погойдувалась, і порипували сріблясті вервечки, прип’яті до місяця.
З ранковою поштою прийшов лист від Тані."
"— Диви, од Тані! — вигукнув весело Федько, надриваючи конверт: саме голився, одна щока була ще намилена, а друга вже блищала полакованою шкірою. Міг би прочитати листа й потім, нікуди б той лист не подівся, але йому нетерпеливилось дізнатися, про що ж пише сестра.
Став читати, і відразу в нього затіпалися брови, злиняла посмішка. Федько розгублено оглянувся на Олесю, і вона, відчуваючи, що скоїлось щось непоправимо страшне, тривожно запитала:
— Боже, що сталося?
В Федька ще дужче затремтіли губи, опустилися плечі:
— Зіну… убили…
— Зіну?!
В Олесі потерпло в грудях, млосно попливли перед очима стіни. Вона сіла на лавку, дивилася на Федька великими, повними жаху, очима. А Федько знову підніс до очей листа, так близько підніс, наче враз став короткозорим, прочитав іще кілька фраз і раптом, мовби обпікшись, відсахнувся, трахнув кулаком по столу:
— Та неправда ж! Неправда!.
.
— Що неправда?
Федько глянув на зібганого в кулаці листа, перевів погляд на дружину, і щось нове, похмуре і грізне, спалахнуло в його очах.
— Ти одержувала телеграму?
— Яку телеграму, Федю?
— Від Тані!.. Признайся: одержувала?
— Та бог з тобою, Федю! — розплакалася Олеся. — Не бачила я ніякої телеграми!.
.
— Ну, хай лиш довідаюсь!.. — скреготнув зубами і, зірвавшись з стільця, став бігати по кімнаті.— Хай лиш упіймаю!..
— Кого, Федю? — спитала крізь сльози Олеся, але він нічого не відповів.
В той же день збирала Олеся чоловіка в дорогу — в Хоролівку. Просилася поїхати разом із ним, але Федько велів їй лишатися поки що вдома. Хотіла хоч до вокзалу провести, та він і тут заперечив: поцілував похапцем сина, кинув дружині:
— Ти ж дивися! — та й вийшов із хати.
