І аж тоді, як він збіг на ганок, як простягнув до неї руки свої і глухо сказав: «Здрастуйте, мамо!» — тільки тоді, здається, й упізнала його: припала до широких синових грудей, затремтіла в німому плачу. Обіймаючи однією рукою матір за плечі, другою гладячи сиве волосся, Федько навіть не пробував утішати: знав, що тут не поможуть слова — оті бліді, немічні тіні людських почуттів…
Увечері, наговорившись, сіли до столу. Ще вдень Федько хотів було сходити у повітком, в ДПУ та дізнатися, чи не спіймали вбивцю, але мати не пустила:
— Побудь, сину, зі мною хоть цей день.
Бо як гайнеш, то тільки тебе й бачитиму… Ти не знаєш, сину, як важко мені лишатися одній…
І Федько залишився. Натомість сходили на цвинтар — провідали тата і діда. Мама ледь дійшла, все зупинялася, перепочивала."
"— І за могилками ходити сил більше немає… — скаржилась вона синові.— Вже й тато твій снитися мені щоночі почав. Зайде у хату, стане коло постелі та й торсає мене тихенько за плечі: «Варю, проснися… Варю, вставай…» То я мовби прокинуся, сяду, дивлюся на нього, а він мені з докором: «Бач, спиш, а щоб могилу наді мною прибрати, на те часу не маєш!» Дивлюся на нього, хочу сказати, що не часу, а сил уже не маю, та не можу вимовити й словечка.
Отак і сидю одна серед ночі… Ох, сину, не дай боже до такого дожити!..
— Нічого, мамо, тепер все буде по-іншому, — втішає її Федько. — Ось підшукаю в Полтаві квартиру, заберу вас до себе…
— Нащо мені тая квартира. Нікуди я звідси не поїду, — заперечує мати. — Он і Танюша, й Оксен, спасибі їм, забирали мене до себе, тіки я тут помру.
Бо поїду звідси, хто ж сюди тоді й прийде? Хто й поговорить із ним, розважить, як мене тут не буде? Він же, бідний, лежить там один-однісінький, ніхто до нього й словечком не обмовиться… Та й до Зіноньки звідси не так далеко…
Отак говорила мати, і Федько не знав, що їй і відповісти. Стояв, дивився на занедбану татову могилу, на потемнілий дубовий хрест і думав про те, що мама, може, й має рацію. Скільки їй зосталось жити? Може, тієї й втіхи, що сходити до могили, погомоніти із татом!.
.
Мама теж, видно, думала про це: і на цвинтарі, й по дорозі додому, і коли посідали до столу пити чай.
— А пам’ятаєте, як я колись у цей самовар сірки насипав? — засміявся Федько.
— Де ж, сину, таке забути, коли ми замало богу душу не віддали, — посміхнулася вона. — Насмердів поганющою сіркою, неначе у пеклі. Аж до ранку не зачиняли дверей…
— Тато тоді за мною по всій Хоролівці із паском ганялися, — продовжував пригадувати Федько.
